Коли у двері нарешті подзвонили, він зазирнув до ванної. Вода сягала йому кісточок і потроху витікала струмочками в коридор. Задоволено кивнувши сам собі, Баглай ступив обережно, став на п'ятку, висмикнув затичку, заховав її до кишені куртки. Тоді підійшов до дверей і глянув у вічко. Точно, вона, стривожена сусідка знизу. Ласкаво просимо на нашу дискотеку.

Баглай відчинив двері і зустрівся поглядом з Оленою.

14

14

— Два кроки назад.

Губи ворушилися, та вона не чула, не сприймала слів, що злітали з них. Для неї тепер існували лише холодні порожні очі. Одного разу вона вже бачила їх, і їй чомусь не робилося страшно. Тепер жах ніби скував її холодною кригою, крізь яку не проходили зовнішні звуки. Вона ніби прикипіла своїми очима до його, а Баглай не відводив погляду, не дозволяв їй подивитися в інший бік, не поспішав давати команду «відімри».

— Два кроки назад, — повторив він, посунув на неї, Олена швидше інстинктивно, аніж справді виконуючи наказ, відступила. Намацавши вільною від пістолета лівою рукою зовнішню ручку вхідних дверей, потягнув її на себе, причиняючи двері. Тепер вони стояли на сходовому майданчику самі. Час для неї зупинився.

Неквапом, наче у сповільненій зйомці, Баглай підняв руку на рівень її обличчя, торкнувся грубими пучками її щоки. Олена скрикнула — відразу на рівень її очей піднялося дуло пістолета.

— Запросиш у гості? — рука попестила шкіру на щоці, ковзнула нижче, пальці торкнулися шиї. — Чи тут поговоримо?

«…Господи, Боже мій, Господи милий, заступнику та вседержителю, де ж поділися всі люди, чому нікого немає, чому ніхто не їде ліфтом чи не йде сходами, чому Ти нікого не напоумив вийти з квартири, Господи…»

— Бійся. Тобі треба боятися, — рука рухалася нижче, пройшлася по махровій поверхні халата, знайшла затягнутий пояс. — Я хочу, аби ти мене боялася до кінця свого життя, — пальці спритно впоралися з вузлом, пояс розпустився, поли халата розійшлися, рука ковзнула під халат, торкнулася обтягнутих гольфом грудей. — Чого ми стоїмо тут? Ходімо до тебе в гості, чи ні?

— Не вбивай…те, — вичавила з себе Олена.

— Не буду, — кивнув Баглай. — Стій тихо — лишишся жити. Але я завжди буду поруч із тобою. За спиною, за шафою, під ліжком. Коли тобі хтось подзвонить по телефону, ти чутимеш лише мій голос. Увімкнеш свій довбаний «ящик» — побачиш лише мене. На вулиці всі чоловіки будуть нагадувати тобі мене. Я прийшов, аби тебе дістати, сучко.

Він ступив півкроку назад, а потім переклав пістолет у ліву руку, замахнувся правою. Ударив несильно, та Олену з ніг міг збити навіть протяг. Бив у живіт, вона зігнулася від різкого болю. Тепер вона опинилася спиною до сходів, головою схилилася до Баглая. Поклавши розчепірену правицю їй на голову, він штовхнув її назад, теж не дуже сильно, та цього виявилося досить. Заточившись і втративши рівновагу, Олена почала падати спиною на сходи, схопилася руками за бильця, це пом’якшило падіння, але вона все одно невблаганно котилася вниз, таки не втрималася на нижній сходинці і впала спиною на підлогу. Баглай двома стрибками опинився біля неї, присів, ледь натиснув коліном на її живіт, чорне дуло втислося в перенісся, просто між очима.