Сім годин у поїзді Максим не спав. Думки безсистемно роїлися в голові, він не збирався давати їм лад, просто випив у буфеті двісті грамів горілки, заліз на свою верхню бокову полицю другого плацкартного вагона, і слухав перестук коліс. Київ зустрів сопливим жовтневим дощиком, погода цілком відповідала настрою. Олену побачив ще у вікні. Вона неправильно вирахувала місце, де зупиниться його вагон, тому дріботіла за ним, трошки відставши. Коли Глод ступив на платформу, Олена вже добігла, стояла стовпом і дивилася на нього, ніби не впізнавала. А тоді мовчки кинулася на груди і беззвучно заридала, хоча рідними людьми, ба навіть близькими знайомими їх назвати було важко: адже загалом вони бачилися лише двічі й чотири рази говорили по телефону.

Поправивши шлейку від сумки, Максим міцно стиснув плечі молодої жінки, відсторонив її від себе, провів руками по вологому волоссю.

— Чому без парасолі?

— Що?

— Без парасолі, кажу, чому?

— А це має значення? Ходім.

Спочатку вони їхали в метро, але на Хрещатику замість того, аби перейти на іншу лінію, Олена мовчки кивнула супутникові на ескалатор. Вони піднялися нагору, Олена швидко підійшла до бровки тротуару й зупинила перше-ліпше таксі. «Не можу, народ довкола, всі дихають», — пояснила Глодові, той лише знизав плечима і поліз по гаманець, аби перерахувати гроші, зустрівся поглядом із Оленою і зніяковів.

Коли нарешті зайшли в квартиру, вона старанно зачинила двері на всі замки, скинула туфлі, пройшла в кімнату, увімкнула світло й гепнулася на диван. Глод, поки що не орієнтуючись, як саме слід поводитися в ситуації, що склалася, примостився на стільці.

— Для чого світло? Вже видно на дворі, — треба ж якось починати розмову.

— Я тепер постійно зі світлом. Хіба коли зовсім день, тоді вимикаю. Знаю, дурість. Раніше навіть при благенькому світлячкові спати не могла. Власне, навіть при світлі кілька ночей уже не сплю.

— Треба. Потрібні сили… мені й вам…

— Знаєте, що, — Олена рвучко підвелася, змахнула з лоба волосся. — Раз ви вже отак зірвалися сюди… Я вдячна, звичайно, просто я не зовсім уявляю собі, що саме ви збираєтеся робити…

— Поки буду біля вас. Постійно. Вдень і вночі, якщо ви не проти, ясна річ…

— Ні, я обома руками «за». Нам доведеться ночувати в одній кімнаті, оцій, — вона обвела рукою свої апартаменти, — митися в одній ванні, сидіти за одним столом.

— Спати я можу в передпокої…

— Підлога всюди однакова. Спати доведеться на підлозі, в мене розкладачки немає. Справа не в місці для спання, ви мене не так зрозуміли. Думаю, раз ми вже настільки близькі, треба знову переходити на «ти». О’кей?