— Чому відразу мої менти? Такі самі, як твої. До речі, про ментів: із тобою хтось говорив?

— Мені одній з перших повідомили, — Олена залізла з ногами на диван. — Ти, до речі, їсти не хочеш? Давай, організуємо в чотири руки, каву поставлю.

— Поки не треба. Кажи, я слухаю, це важливіше.

— Ну, привезли мене просто до генерала Савченка. Сам розумієш, справу з райвідділу забрали відразу. Генерал вкручував мені щось там про міністерський контроль, я мало що зрозуміла. Картина загалом вималювалася така: удень до Романової приймальні подзвонив невідомо хто, не назвався, почав домагатися продюсера. Навіть прізвища його не знав, хочу продюсера — і все. Коли спитали, з якого приводу, назвав прізвище Баглая. Все, як сказали в новинах. Наші так само скажуть, інші теж не відзначатимуться оригінальністю. Роман після розмови швидко вдягнувся і виїхав. Знайшли його у Феофанії. Двоє бомжів лісосмугою лазили, мабуть, жили десь там. Побачили іномарку, зазирнули з цікавості — там труп. Перелякалися, але додумалися на шосе вибігти, під колеса машинам кидатися почали, кричали: убили, убили, убили… Гаманця при ньому не було. Мобільник та ключі у кишенях знайшли. Жодних відбитків пальців, окрім тих, що на кермі. Романові, ясна річ. Я пригадала — у сейфі він пістолет тримав. На марках не розуміюся. Ключі в ящику стола завжди лежали. Відімкнули — нема пістолета. Очевидно, із собою взяв. Хоча поки що, — вона піднесла палець, — ніхто, крім мене, про пістолет не підтвердив. Максиме…

— Можна Макс. — Так зручніше.

— Усе одно. Максе, вони далі не вірять у Баглая.

— Ну, я б так не сказав. Усе ж таки знають — він у бігах, більше того — в Києві. А секретарці що, теж не вірять?

— Їй якраз вірять. Знаєш, яка версія? Послухай, посмієшся. Про мої страхи стосовно Баглая на каналі багато хто знав. Я, власне, не приховувала. Романа це дуже бісило, він не хотів проблем із міліцією, нам же працювати з ними. Розумієш, до чого вони прийшли? Той, хто дзвонив Романові й витягав його на побачення, міг просто скористатися нездоровим інтересом журналістки Суржі до справи Баглая.

— Хто ж тоді, на їхню думку, застрелив Малиновського?

— У них іще немає своєї думки. Розмовляли ми, фактично, — вона звела очі на овальний циферблат настінного годинника, — вісім годин тому. У них ще нічого не було. Гаманця немає — ось тобі вбивство з метою пограбування. Хай ще наркоманів сюди приплетуть. І я хочу запитати тебе, Максе, як мента: чому вони мені не вірять? Чому мені ніхто не вірить? Невже їм легше переконати себе, що Баглая я вигадала сама…