Там. На дачі. На кухні.
Телефон вперто не вгавав. Максим витягнув його, глянув і мало не ляснув себе ним по лобі: він справді тримав у руці Оленин мобільник. Мабуть, після тієї дурної розмови він, кваплячись, підхопив із кухонного столу першу-ліпшу трубку. Ту, що ближче лежала. Звісно, він зараз передзвонить собі на трубку, Олена почує «Тореадорів», теж усе зрозуміє, і вони весело посміються. Але ж її хтось уперто домагався. Абонент на тому боці ніби знав, що Олена просто мусить рано чи пізно відповісти. Може, знов той Хобот, повідомить щось новеньке. Наприклад, що Баглая вже взяли в іншому місці, хай вона спить спокійно…
— Алло!
— А це хто? — голос жіночий, але жінка, очевидно, не надто здивувалася, почувши чоловічий.
— Хто вам потрібен? — Глодові довелося ще трохи скинути швидкість, дощ періщив уже справді ніби з відра.
— Взагалі-то я дзвоню Олені Сунжі.
— Суржі.
— Нехай Суржі. Вона десь поруч?
— Можна сказати, так.
— Ви можете передати їй трубку?
— Знаєте, гм… У нас тут непорозуміння… Словом, ви кажіть, я їй все передам.
— Я мушу конче говорити з нею. Але передайте, що знову буду дзвонити. Це… Алла.
— Яка Алла?
— Дружина Романа… Романовича. Ви розумієте, про кого мова?
— Малиновський? — Глод однією рукою вирівняв машину на слизькій трасі.
— Правильно. Взагалі-то вже давно не дружина… Та вас це не обходить, а вона все знає. Дача в нас поки що спільна. Тому дуже прошу, хай поверне ключі. У Романа… При Романові не знайшли ключів.
— Знайшли, — це Глод знав точно, Олена сама розповідала, які речі вилучили з кишень убитого.
— Не всі, — жінка вимовляла слова старанно, намагаючись обмежитися доступним мінімумом, ніби викладачка молодших класів. — Лише від квартири. Там ще мусили бути два від дачі й один від гаража. Я там, у міліції, передивлялася речі…