На сходах у кінці коридору сталася тиснява, і вартові знову почали стріляти. Крізь нас пройшла друга завіса куль, нас пронизав глибинний біль, але ми, розмахуючи язиками, бігли далі.

Кілька витворів утекло через люк. Іншим пощастило менше, і коли вони перестали кричати, ми відкинули їхні тіла подалі від сходів. Я відчув, що двоє моїх порожняків загинуло, їхні сигнали зникли з моєї свідомості, зв’язок було втрачено. А потім у коридорі стало чисто.

— Зараз! — скомандував я Еммі; вимовляти якісь складніші фрази я тієї миті був просто не здатен.

— Зараз! — прокричала Емма решті нашої групи. — Сюди!

Я вивів свого порожняка в коридор, міцно тримаючись за його шию, щоб не злетітити. Слідом за нами Емма вела інших, освітлюючи полум’яними руками дорогу в диму. Разом ми припустили коридором: попереду — мій батальйон порожняків, позаду — армія дивних. Першими йшли найсильніші й найхоробріші: Емма, Бронвін та Г’ю, далі — імбрини й буркотливий Перплексус, який наполіг на тому, щоб забрати з собою свою важку «Мапу днів». А замикали наші ряди найменші діти, найнесміливіші й поранені.

У коридорі тхнуло порохом і кров’ю.

— Не дивіться! — почув я голос Бронвін, коли ми проминали трупи витворів.

На бігу я їх полічив: п’ятеро, шестеро, семеро на двох моїх загиблих порожняків. Їхня кількість давала надію. Але скільки витворів тут було загалом? Сорок, п’ятдесят?

Я боявся, що їх забагато, щоб ми могли їх убити, і тих із наших, хто потребував захисту, забагато теж, тож, коли ми вийдемо з-під землі, станемо легкою мішенню: нас оточать і захоплять. Мені потрібно було вбити якнайбільше витворів, поки вони не вийшли на відкриту місцевість і цей бій стане для нас програшним.

Моя свідомість знову перемістилася до порожняків. Перший з них, піднявшись ґвинтовими сходами, виліз крізь люк, потім різкий біль, порожнеча.

Він потрапив у засідку.

Наступного, що поліз у люк, я змусив прикритися тілом мертвого як щитом. Під градом куль він прокладав собі шлях у кімнату, поки решта порожняків вистрибували з люка. Мені потрібно було швидко витіснити витворів, відігнати їх від дивних, що лежали на лікарняних ліжках. Кількома ударами язиків ми вбили найближчих, а решта просто втекли.

Коли ми, дивні, вилазили через люк, я відправив за ними навздогін своїх порожняків. Тепер нас було так багато, так багато рук, що від’єднати своїх прикутих до ліжок братів і сестер од висмоктувачів душ було легко. Ми розділилися й швидко все зробили. Що ж до божевільного в кайданах і малого, якого ми запхали в комірчину, то тут їм було безпечніше, ніж разом з нами. А ми повернемось.