— Дайте дорогу! — вигукнув Г’ю, намагаючись пропхнутися повз Емму та мене, бо ми перегороджували йому шлях.

— Несправедливо, що все робить Джейкоб, — сказала Оливка. — Ти майже всіх витворів повбивав, але я їх ненавиджу не менше, ніж ти! А якщо хочеш, то я їх ненавиджу довше — майже сто років уже! Тому пропусти!

То була правда: цим дітям потрібно було випустити пару ненависті до витворів, яку вони відчували ціле століття, а я, виходить, забирав у них усю славу. Це була також і їхня війна, і я не мав права їх стримувати.

— Якщо ти справді хочеш допомогти, — сказав я Оливці, — тоді зроби от що…

За тридцять секунд ми вже були на відкритому подвір’ї, і Горацій та Г’ю запускали Оливку в повітря, обв’язавши навколо її талії мотузку. Враз вона стала нашим безцінним оком у небі: голосно повідомляла нам інформацію, якої мої наземні порожняки нізащо б не зібрали.

— Двоє праворуч, трохи далі од маленької білої повітки! Ще один — на даху. І декілька біжать до великої стіни!

Тож вони не розбіглися на всі чотири боки, а зачаїлися за подвір’ям. Якщо трохи пощастить, їх можна переловити. Я скликав шістьох своїх уцілілих порожняків до нас. Вишикував чотирьох із них у фалангу, що маршируватиме попереду нас, а двох — позаду, для захисту від нападів з тилу. Нам з друзями лишалося зайняти місце між ними й розправлятися з витворами, які спробують пробити нашу стіну з порожняків.

Ми почали марширувати до краю подвір’я. Верхи на персональному порожнякові я почувався генералом, що командує військами, сидячи в сідлі. Емма була поруч, а інші дивні трималися ззаду: Бронвін збирала в оберемок цеглу, щоб нею жбурлятися, Горацій та Г’ю трималися за Оливчину мотузку, Мілард ні на крок не відходив від Перплексуса, що вивергав нестримний потік італійської лайки, затуляючись своєю «Мапою днів», як щитом. Ще далі імбрини свистіли й голосно кликали по-пташиному, щоб їхні пернаті побратими прилетіли на наш захист, але Диявольський Акр був такою мертвою зоною, що диких птахів у ньому було раз-два, та й годі. Пані Сапсан узяла на себе турботу про пані Шилодзьобку та кількох шокованих імбрин. Залишити їх не було де; їм доведеться разом з нами йти в бій.

Ми дійшли до краю внутрішнього подвір’я, за яким простилалася смуга відкритої землі метрів із п’ятдесят завдовжки. На всьому її обширі між нами й фортечним муром стояла одна-єдина маленька будівля. То була чудернацька споруда з дахом, як у пагоди, й високими орнаментованими дверима. Я бачив, як туди забігло кільканадцять витворів. За Оливчиними словами, майже всі вцілілі витвори зайняли позиції всередині тої маленької споруди. Так чи інакше, нам доведеться їх звідти вибити.