Емма та пані Сапсан знову спробували відтягти мене до дверей, але Коул рушив у наш бік. Він по-слонячому гупнув ногою, виходячи з водойми, й голосом, що проймав до кісток, закричав:

— АЛЬМО, АНУ ВЕРНИСЯ!

Коул здійняв страхітливі ручиська. Якась невидима сила відірвала од мене пані Сапсан та Емму. Їх підкинуло вгору, й там вони зависли, на висоті десяти футів над землею, відчайдушно розмахуючи руками. Так тривало, поки Коул не опустив долоні. Швидко, мов м’ячик одскочив від стіни, вони впали на землю.

— Я ВАС ЗУБАМИ НА ПОРОХ ПЕРЕТРУ! — проревів Коул і рушив через усю печеру в їхній бік. Кожен його крок був наче землетрус.

Напевно, від адреналіну мій зір і слух трохи сфокусувалися. Уявити собі гіршу смерть, ніж ця, я не міг: провести останні хвилини, дивлячись, як на моїх очах роздирають живцем жінок, яких я люблю. Та, зачувши собачий гавкіт, я зрозумів, що може статися й гірше: я побачу, як гинуть і мої друзі.

Емма й пані Сапсан побігли. Але вони не мали вибору. Повернутися й забрати мене було б неможливо.

З коридору стали з’являтися наші. Діти й імбрини — всі навпереміш. Шарон зі споруджувачами шибениць теж. Напевно, їх привів сюди Едисон, бо першим у залу забіг він. У зубах у нього теліпався ліхтар.

Вони й гадки не мали, з чим їм доведеться зіткнутися. Я шкодував, що не можу попередити їх — навіть не намагайтеся з ним боротися, біжіть, — але вони б мене й не послухалися. Побачивши велетенське чудовисько, вони стали кидати в нього всім, що було напохваті. Теслярі витягли з-за поясів молотки. Бронвін жбурнула шматком стіни, який принесла з собою, — з розмаху, наче гранату метнула. У декого з дітей були пістолети, які вони забрали у витворів, і вони стріляли в Коула. Імбрини перекинулися на птахів і хмарою кружляли довкола його голови, дзьобаючи всюди, куди могли.

Але все це йому нітрохи не зашкодило. Кулі відскакували. Шмат стіни він відбив рукою. Зловив молотки гігантськими зубами й виплюнув. А імбрини, наче рій мошкари, тільки дратували його. Він розвів руки й вузлуваті пальці (корінці, що на них теліпалися, затанцювали, мов живий дріт), а потім повільно звів долоні. І коли він це зробив, усіх імбрин, що кружляли довкола його голови, невидима сила відштовхнула, а всіх дивних зігнала в щільну купу.

Він стулив долоні й пожмакав ними, наче хотів зібгати аркуш паперу. Імбрин і дивних підняло з землі й зігнало в сферичне місиво, з якого стирчали тільки кінцівки й крила. Лишився тільки я (крім Бентама — куди подівся Бентам?). Я силкувався підвестися, встати й зробити щось, та ледве міг підняти голову. О Господи, їх перетирало на порох. Відлуння наляканих криків одбивалося від стін. І я подумав, що це кінець, ще мить — і з них, мов сік із розчавленого фрукта, поллється кров. Але раптово Коул підняв руку догори й замахав перед самісіньким своїм носом, щось відганяючи.