— Рецепт. Покажи його імбринам. Вони зрозуміють, що треба робити.

Над моїм плечем виникла чиясь рука й вихопила в мене папірець. Пані Сапсан, пом’ята, однак у людській подобі.

Вона прочитала папірець. Враз її очі загорілися, й вона подивилася на Бентама.

— Ти певен, що це подіє?

— Одного разу вже подіяло, — сказав він. — Не бачу причин, чому б не спрацювало тепер. Імбрин тут навіть більше…

— Відпусти його, — наказала вона мені.

Я шоковано подивився на неї.

— Що? Але він збирається…

Пані Сапсан поклала руку мені на плече.

— Я знаю.

— Він украв душу в мого дідуся! І спожив її… вона зараз у ньому, всередині!

— Джейкобе, я знаю. — Вона подивилася на мене згори вниз; її обличчя випромінювало доброту, та водночас і твердість. — Усе це правда і ще гірше. І добре, що ти його спіймав. Але зараз ти повинен його відпустити.

Тож я пустив руку Бентама. За допомогою пані Сапсан підвівся. А потім встав і Бентам, печальний, зігнутий старий з блискучо-чорними смугами, рештками душі мого діда, що стікали по його щоках. Мені навіть здалося, що в його очах на мить прозирнув Ейб — що в них спалахнула іскорка його духу і підморгнула мені.

Притьмом розвернувшись, Бентам побіг до стовпа світла й водойми духів. Випар збирався у форму гіганта, майже такого самого, як у Коула, та тільки з крилами. Якщо Бентам встигне скупатися, в Коула з’явиться гідний супротивник. А Коул тим часом майже вибрався з коридору і лютував неймовірно.

— ЩО ТИ НАКОЇВ? — заволав він. — Я ТЕБЕ ЗНИЩУ!

Пані Сапсан штовхнула мене на землю й лягла поряд.

— Нема часу ховатися, — сказала вона. — Вдай мертвого.

Бентам заліз у водойму, і одразу ж випар почав проникати в усі отвори його тіла. Коул нарешті проліз у дверний прохід і одразу ж важко скочив на ноги та побіг до Бентама. Його ножисько опустилося недалеко від наших голів і ледь нас не розчавило. Але Коул запізно добіг до водойми й не встиг завадити Бентаму злитися зі старезною душею, яка покоїлася в тому глечику. Молодший і слабший брат пані Сапсан уже розрісся й став удвічі більшим за свій оригінальний зріст.

Ми з директрисою допомогли одне одному зіп’ястися на ноги. Поза нашими спинами Коул і Бентам уже чубилися із такими звуками, наче розривалися бомби. Ніхто не підказував мені, що треба тікати, я сам зрозумів.

Уже на середині коридору нам назустріч вибігли Емма та Бронвін. Вони підхопили нас попід руки й повели у сховок швидше, ніж туди могли б дістатися наші кволі й понівечені тіла. Ми не розмовляли — часу лишалося тільки на те, щоб бігти, та в жодному разі не кричати, бо нас могли почути. Але Еммине обличчя, наелектризоване зачудуванням і полегкістю від того простого факту, що я лишився живим, промовляло все без слів.