Я склав папір, який щойно переглядав, і також віддав Борисові. Це була копія рішення обласної ради товариства мисливців про відкриття зимового сезону полювання.

— Можна було би й трохи раніше відкрити, — сказав Борис, ховаючи і цей папір. Унизу загуркотів мотор, до будинку під’їхала машина.

— Ну, ось, — підвівся Григорій, беручи шапку, — ви й у зборі. Бажаю приємно провести час.

— А ти що ж, відколюєшся? — Борис здивовано подивився на нього.

— Так, шефе, — напускаючи на себе серйозний вигляд, відповів Григорій. — Ви тут усі до відкриття сезону з обновками позбиралися. В кого бінокль, в кого рушниця, а в кого, — він покосився на вікно, — навіть машина. Один я серед вас бідний-нещасний затесався. Отож не буду псувати вам компанії.

— Ну, як знаєш, — відповів Борис.

Григорій потиснув нам руки і, хитро усміхнувшись, вийшов з кабінету. Звісно, обновки тут були ні до чого. Просто він мав якісь невідкладні справи — можливо, зустріч із черговою коханкою. Бо був на це мастак.

Так уже склалося, що наша невеличка компанія традиційно на початку сезону їхала відпочити і розважитись на хутір поблизу лісу. Ми не були дуже великими друзями — лише товаришами, людьми, яких єднало спільне захоплення — полювання. І хоча полювали ми, як правило, в різних компаніях, сьогодні, як і завжди, їхали на хутір разом. А традицію цю породив один випадок. Саме в такому складі шість років тому ми полювали в лісі, коли Антоновичу, а так звали господаря хутора, до якого зараз і збиралися, довелося двічі стріляти у вигнаного з сосняку кабана. Цього разу фортуна відвернулася від старого мисливця, який за життя поклав не одного дика.

Обидві кулі влучили в живіт, і переляканий звір дременув лісом, не звертаючи уваги на собак, які мало не сиділи на ньому. Мисливський престиж старого був під загрозою, і, недовго думаючи, попри радикуліт, він погнав по сліду за псами, яким вдалося невдовзі зупинити знесиленого звіра. І, зовсім захекавшись, старий стріляв удруге. Тепер постріли виявилися влучнішими, проте дик являв собою доволі потужний механізм і потребував принаймні ще однієї кулі. Але старий фраєр носив із собою лише два набої в кишені і два в стволах — мовляв, патронташ потрібний тому, хто не вміє стріляти. І тому, коли сікач ще борсався під деревом, смикаючи ногами, йому залишалося тільки дивитися на нього. Та старий вирішив цю проблему інакше, забувши, видно, на старості літ, що лісовий вепр — це не свійська свиня, — і схотів його дорізати. Що з цього вийшло, я добре пам’ятаю — замість кабана нам довелося вісім кілометрів до хутора нести Антоновича, який нерухомо лежав на саморобних ношах і голосно причитав: