— А най би його біда забрала! А най би його нагла кров залляла! А най би його грім забив! — і ще багато прокльонів на адресу злощасного вепра, його матері та своєї сивої, але дурної голови.

А потім цією ж дорогою ми мусили нести ще й кабана, який виявився вдвічі важчий. Після цього старий охрестив нас своїми «спасителями» і щороку справляв з нами день свого спасіння.

Семен увійшов до кабінету так само голосно, як і над’їхав.

— Борисе, ти що, зовсім дійшов до ручки? — загорлав він ще з порога. — Навіть рушниці в кабінеті не маєш! То на дідька нам такий шеф?

Борис спокійно витяг з кишені ключа і відчинив сейф, у якому стояло дві рушниці.

— Як, — заверещав Семен, — аж дві?! І ти не застрелив дезертира? Ой, я не витримаю! Куди ж ми йдемо? — і Семен схопився за голову.

— А ти чого ж навздогін не кинувся? — відпарирував Борис, зиркнувши у вікно.

— Та яка там погоня? — репетував Семен. — Та він як до молодиці несеться, його і «Мерседесом» не візьмеш, не те, що «Волгою», яка до того ж наполовину заправлена соляркою.

— Нічого, — відповів Борис, — до хутора вона і на самогонці мусить доїхати. Вперед! — і увімкнув сигналізацію.

Навіть якщо Семенова «Волга» й справді була наполовину заправлена соляркою, їхала вона, їй-Богу, непогано. Тихо гудів мотор, шелестіли по снігу шини, в м’яких сидіннях можна було втопитися.

— Ну, як тачка? — спитав Семен, повертаючись назад, де сиділи ми з Борисом. Я підняв догори великий палець, Борис — обидва.

Взагалі Семен своєрідна людина. По-перше, ніякий він не Семен. Всі кажуть до нього — Василь Федорович, і працює він директором молокозаводу. Його прибутки цілком дозволяли йому купити «Волгу», враховуючи ще й наявність багатих родичів за океаном. Проте для колег-мисливців він був Семеном: завдяки пишним чорним вусам, вічній широкій усмішці та гострому язикові, який щедро направо-наліво відпускав незатягані жарти. Він виглядав типовим одеситом. До того ж його прізвище було Семененко.

Антонович зустрів нас як годиться, тримаючись, певно, за звичкою, за свій радикуліт.

— Нарешті згадали про старого, пройдисвіти-спасителі! Я вже думав, що сам зараз вип’ю оту всю горілку, тоді вже точно на полювання не піду. Ну що, Борисе, будемо відкривати чи зайців годувати?

— Будемо, Антоновичу, будемо, — заспокоїв його Борис.

— Ну та й я так собі міркую, що будемо. То сидіть. Зараз я піду торішнього зайця витягну, та й горілка ще десь була… — і старий почовгав до комори. А ми перекинулися кількома словами і замовкли. В шлунках смоктало, і говорити не хотілося. Коли господар запросив до столу, і ми перехилили по кілька чарок за початок полювання, розмова пожвавішала.