Ходжес тицяє пальцем у рожеву рибку і промахується. Він правша, і від кожного дотику дедалі сильніше болить зап’ястя, але цей біль неможливо порівняти з тим, який проймає його від пахвини до горла. З третьої спроби він ловить рожеву — і риба перетворюється на цифру 5. Він вимовляє це вголос.

— Тільки п’ять очок за двадцять секунд? — каже Брейді. — Краще старайся, детективе.

Ходжес натискає швидше, його очі бігають туди-сюди, вгору, вниз. Він уже не мружиться від синіх спалахів, бо звик. І стає легше. Рибки здаються якимись більшими, навіть сповільнюються трохи. Музика теж не так сильно бринькає. Стає якоюсь повнішою. «Ми будем з тобою щасливі…» Чи це Брейді підспівує музиці, чи це тільки уявляється? Живий звук чи фанера? Немає коли над цим замислюватися. Tempus fugit — час біжить.

Ось рибка — сім, потім — чотири, потім — джекпот! — одна стає цифрою дванадцять. Він каже:

— Уже сімдесят сім.

Але чи так це? Він згубив лік.

Брейді цього не коментує, просто каже:

— Лишається вісім секунд, — і тепер його голос злегка відлунює, немовби він звертається до Ходжеса з другого кінця довгого коридору.

Тим часом стається диво: біль у животі починає відступати.

Оба-на, думає Ходжес. Про це треба повідомити в Американську асоціацію охорони здоров’я.

Ловить іще одну рожеву. Двійка. Не так щоб дуже, але їх іще багато. Дуже, дуже багато.

Отут у нього в голові з’являється відчуття, ніби туди хтось запускає пальці, — і це не уява. Відбувається вторгнення. «То було неважко, — казав Брейді про сестру Макдональд. — Це завжди легко, коли вже вліз і починаєш смикаєш за важелі».

А що, як Брейді полізе до його важелів?

Він вскочить у мене, як тоді в Бабіно, думає Ходжес… хоча це усвідомлення для нього десь так, як голос і музика, ідуть ніби через довгий коридор. У його кінці — двері в палату 217, і вони прочинені.

Але навіщо він хоче це зробити? Навіщо йому лізти в тіло, перетворене на фабрику раку? Бо він хоче вбити Холлі. Не застрелити — у цьому він мені ніколи б не довіряв. Він моїми руками її душитиме — із поламаним зап’ястям тощо. І лишить мене наодинці зі скоєним.

— О, тобі вже краще, детективе Ходжесе, і ти ще маєш хвилинку. Просто розслабся й лови. Коли розслабишся, легше.

Голос уже не йде лунким коридором: хоча Брейді й стоїть просто перед ним, говорить він немов із далекої-далекої галактики. Брейді нахиляється і з цікавістю зазирає в обличчя Ходжесові. Тільки тепер між ними плавають рибки. Рожеві, червоні, сині. Бо тепер Ходжес усередині «Риболовлі». Він риба в акваріумі. Скоро його з’їдять. Живцем.