— Як це «мертвий»? — нарешті витиснула я із себе, відчиняючи двері, але Матога не відповів.

Він узагалі небалакучий. Напевне, у нього Меркурій у мовчазному знакові, гадаю, що в Козерогові або в кон’юнкції, квадраті або, може, в опозиції до Сатурна. Це також може бути Меркурій у ретроградації — тоді він спричиняє скритність.

Ми вийшли з дому, і нас одразу огорнуло таке добре знайоме холодне й вологе повітря, котре щозими нагадує про те, що світ не був створений для Людини, і принаймні впродовж півроку він демонструє нам свою неприязнь. Мороз жадібно напався на наші щоки, з вуст попливли білі хмаринки пари. Світло на ґанку згасло автоматично, і ми прямували по скрипучому снігу в цілковитій пітьмі, якщо не рахувати маленької лампочки на чолі Матоги, котра дірявила темряву лише в одному місці, якраз перед ним. Я дріботіла в Мороці за сусідською спиною.

— У тебе немає ліхтарика? — запитав він.

Певне, що був, але де саме, з’ясувалося б лише вранці, при денному світлі. З ліхтариками завжди так буває, що їх видно лише вдень.

Дім Великої Ступні стояв дещо збоку, вище за інші будинки. Був одним із трьох, де люди мешкали цілорічно. Лише він, Матога та я жили тут, не боячись зими; решта мешканців щільно зачиняли свої хати вже в жовтні; випускали воду із труб і поверталися до міст.

Тепер ми збочили із трохи розчищеної дороги, яка біжить через наше поселення й ділиться на стежини, котрі провадять до кожного з будинків. До Великої Ступні вела стежка, витоптана в глибокому снігу, така вузенька, що доводилося ставити ноги одну за одною й постійно зберігати рівновагу.

— Це не буде приємне видовище, — попередив Матога, обертаючись до мене й на мить зовсім засліплюючи світлом лампочки.

Я не чекала нічого іншого. Хвилинку він помовчав, а тоді проказав, наче виправдовуючись:

— Мене занепокоїло світло в нього на кухні й гавкіт суки, такий розпачливий. Ти нічого не чула?

Ні, не чула. Я спала як мертва після хмелю та валеріани.

— А де вона зараз, ця Сука?

— Я її звідти забрав, узяв до себе, нагодував і вона, здається, заспокоїлася.

Нова хвилина мовчанки.

— Він завжди лягав спати рано й вимикав світло, ощадив, а цього разу світилося й світилося. Ясна смуга на снігу. Видно з вікна моєї кімнати. То я туди пішов, думав, може, він напився або щось робить із цим псом, що він так виє.

Проминули зруйновану стодолу, й за мить ліхтарик Матоги вихопив з темряви дві пари зеленкуватих очей, що світилися й мерехтіли.

— Диви-но, Козулі, — прошепотіла я піднесено й схопила його за рукав кожуха. — Підійшли так близько до дому. Не бояться?