— Треба перенести його на ліжко, — мовив Матога.

Мені ця ідея не сподобалася. Не хотілося його торкатися.

— Гадаю, краще дочекатися Поліції, — відповіла я. Але Матога вже приготував місце на дивані й засукав рукави светра. Пильно глянув на мене своїми ясними очима.

— Ти, певне, не хотіла б, аби тебе такою знайшли. У такому стані. Це ж не по-людськи.

О так, звісно, людське тіло виглядає не по-людськи. Особливо мертве.

Хіба ж це не парадокс, що саме ми мусимо займатися тілом Великої Ступні, що це нам він залишив цю останню турботу? Нам, сусідам, яких не шанував, не любив і мав за ніщо.

Як на мене, після Смерті повинна відбуватися анігіляція матерії. Це був би щонайкращий спосіб позбутися тіла. Анігільовані тіла поверталися б таким чином просто до чорних дір, з яких з’явилися. Душі мандрували б з несамовитою швидкістю до світла. Якщо Душа взагалі існує.

Долаючи неймовірну огиду, я вчинила так, як наказав Матога. Ми вдвох підняли тіло й перенесли його на диван. Я вражено відчула, що воно важке й анітрохи не здається безвладним, швидше вперто штивне, неприємне, як накрохмалена постіль у пральні. Угледіла й шкарпетки, чи радше, те, що замість них було на ногах — брудні ганчірки, онучі, зроблені з подертого на смуги простирадла, сірого й вкритого плямами. Не знаю, чому вигляд цих онуч мене вразив так сильно, ніби вдарив у груди, діафрагму, в усе моє тіло, що я не могла стриматися від ридань. Матога ледь глянув на мене холодно і з помітним докором.

— Треба його вбрати, доки вони не приїхали, — мовив Матога, і я бачила, що йому теж тремтить підборіддя від вигляду цієї людської нужди (хоча він чомусь не хоче в цьому зізнатися).

Спершу ми спробували стягнути з нього майку, брудну й смердючу, але її неможливо було зняти через голову, тож Матога дістав з кишені якогось хитромудрого ножика й розрізав тканину на грудях. Тепер Велика Ступня лежав перед нами на дивані напівголий, порослий волоссям, наче троль, зі шрамами на грудях та руках, із нерозбірливими вже татуюваннями, на яких не можна було нічого зрозуміти. Він насмішкувато примружив очі, тоді як ми шукали в його напіврозваленій шафі якоїсь пристойної одежини, щоб зодягти його, перш ніж тіло заклякне навіки, знову перетворюючись на те, чим, власне, воно й було — кавалком матерії. Подерті труси видніли з-під новесеньких сріблястих спортивних штанів.

Я обережно розгорнула огидні онучі й побачила його ступні. І здивувалася. Мені завжди здавалося, що ступні — наша найінтимніша, найбільш особиста частина тіла, а зовсім не геніталії, не серце й навіть не мозок, органи без особливого значення, що їх так високо цінують. Саме в ступнях зосереджується найсуттєвіша інформація про Людину, хто ми насправді, і яким є наше місце на землі. У зіткненні із землею, на межі з тілом міститься вся таємниця — що ми збудовані з елементів матерії та водночас чужі їй, відокремлені. Ступні — наша вилка до розетки. А тепер ці ступні стали для мене доказом його незвичайного походження. Він не міг бути Людиною, а якоюсь безіменною формою, однією з тих, котрі, як казав наш Блейк, розчинюють метали до нескінченності, перетворюють порядок на хаос. Може, він був чимось на зразок демона. Демонічних істот завжди впізнавали за ступнями, вони залишають на землі інакші сліди.