Я мушу туди добігти. Я мушу добігти до дороги, перш ніж…
І ось нарешті чорна смужка асфальту, освітлена місячним сяйвом. Я чую гудіння мотора, воно наближається, білі лінії сяють. Вони такі яскраві, що ріжуть очі, чорні стовбури дерев — наче рубці на тлі фар.
Я запізно?
Я змушую себе подолати останні тридцять метрів, перечіплююся через колоди, серце стугонить у грудях.
І я таки запізно — машина надто близько. Мені її не зупинити.
Я лежу на асфальті, витягнувши руки вперед.
— Зупинись!
1
1
Болить. Усе болить. Світло в очах, головний біль. У ніздрях тхне кров’ю, від неї липкі руки.
— Леоноро?
Десь крізь туман болю пробивається голос. Я намагаюся поворухнути головою, вуста не спроможні вимовити ні слова.
— Леоноро, ти в безпеці, ти у відділенні швидкої допомоги. Ми тебе веземо на рентген.
Голос жінки. Він звучить чітко і голосно. Від нього болить.
— Слід когось повідомити?
Я знову намагаюся похитати головою.