Паркус усміхається і нахиляється. На шиї зуб акули похитується на кінці гарного золотого ланцюжка.
— Звичайно, що так.
Вона жваво киває.
— Тож жити тут, можливо, буде не таким уже й жахом.
Він нічого не каже. Через хвилину чи дві її удавана жвавість зникає, а плечі опускаються.
— Я б зненавиділа це, — каже вона тихим голосом. — Якби мені заборонили відвідувати власний світ, окрім коротких візитів… слово честі… якби я була змушена повернутись при першому кашлі чи першому болю в грудях… я б зненавиділа це.
Паркус знизує плечима.
— Він буде змушений прийняти це. Подобається це йому чи ні, його зябра зникли. Тепер він створіння Територій. І Бог Тесля знає, що тут для нього є робота. Справа з Вежею наближається до своєї кульмінації. Я вірю, що Джек Сойєр відіграє свою роль у цьому, хоча й не переконаний. У будь-якому разі, коли його рани зарубцюються, він не захоче працювати. Але він копісмен, а для таких завжди знайдеться робота.
Вона дивиться крізь проріз у стіні, її обличчя стривожене.
— Ти маєш допомогти йому, люба, — каже Паркус.
— Я люблю його, — каже вона, говорячи дуже тихо.
— І він любить тебе. Але попереду ще багато труднощів.
— Чому так, Паркусе? Чому життя завжди вимагає так багато, а дає так мало?
Він притягує її, щоб обійняти, і вона охоче підходить і притискається обличчям до його грудей. В темряві, за покоями, в яких спить Джек Сойєр, Паркус відповідає на її питання одним єдиним словом:
Епілог
Епілог
Вона сидить поруч із його ліжком у першу ніч Повно-Земного місяця, на десятий день після її розмови з Паркусом у таємному коридорі. Вона чує, як надворі діти співають «Зелена кукурудза А-Дайо». У неї на колінах вишивання. Це літо, досі літо, і повітря солодке від літньої чарівності.