Він знову сягнув до спортивної сумки і видобув звідти стару пошарпану бейсбольну рукавицю. Поклав її на коліна жінки, що сиділа поруч з ним на лаві. Вона одразу ж перевернула її і глянула на ім’я, написане збоку.
— Боже мій, — вимовила вона безбарвним, шокованим голосом.
— Я не бачив цю крихітку відтоді, коли знайшов тебе з вивихнутим плечем он у тому гайку. Думаю, якийсь малий проходив повз, побачив її в траві і привласнив. Хоча вона навіть тоді була не в дуже хорошому стані.
— Її вкрав Віллі, — вичавила вона ледь чутно. — Віллі Ширмен. Я думала, він хороший. Бачиш, як погано я тямила в людях? Навіть тоді.
Він дивився на неї з німим подивом, але Керол цього не бачила, вона не відривала очей від старої рукавиці моделі Елвіна Дарка, посмикувала сплутані ремінці із сиром’ятної шкіри, що якимось дивом усе ще скріплювали тканину докупи. А тоді потішила і зворушила його, зробивши те ж саме, що й він, коли розкрив коробку і побачив, що лежить у ній: вона піднесла бейсбольну рукавицю до обличчя і вдихнула приємний мастильно-шкіряний аромат кишеньки. Він, щоправда, спочатку надів рукавицю на руку, навіть цього не зауваживши. Природний рух бейсболіста, природний рух хлопчака, такий ж автоматичний, як дихання. Дитиною Норман Олівер колись, звичайно ж, був, але в бейсбол, очевидно, не грав, бо не знайшов папірця, засунутого глибоко в останній палець рукавиці, той, що з глибокою подряпиною в старій волячій шкірі. Папірець знайшов Боббі. Ніготь його мізинця зачепив папірця і той зашелестів.
Керол відклала рукавицю. Сива чи ні, а вона знову виглядала юною і повною життя.
— Розповідай.
— Вона була на руці Саллі, коли його знайшли мертвим в авто.
Її очі стали величезними і круглими. В цю мить вона не просто була схожа на дівчинку, яка в «Сейвін-Року» каталася з ним на «Чортовому колесі», вона нею й була.
— Глянь на звороті, де був автограф Елвіна Дарка. Бачиш?
Світло швидко тьмяніло, але вона все одно побачила, чітко розгледіла:
— Твоя адреса, — прошепотіла вона. — Твоя теперішня адреса.