Керол перевернула. Під рядком «Авторське право» стояло: «Скажи їй, що вона була хоробра, як левиця».

— Тоді я і зрозумів, що маю приїхати. Бо він вважає, що ти будеш тут, що ти жива. Я не міг повірити, легше було повірити в нього, ніж… Керол? Що з тобою? Це через напис внизу? Він щось означає?

Вона плакала, плакала гірко, тримаючи в руці вирвану титульну сторінку і втупившись у знак на звороті, втиснутий у вузенький білий простір під умовами продажу:

— Що це означає? Ти знаєш? Ти знаєш, чи не так?

Керол похитала головою.

— Не важливо. Просто знак мені дорогий. Так само, як тобі дорога рукавиця. Як на старого, він чудово знає, яких струн торкатися, хіба ні?

— Так. Може, Руйначі саме це і роблять.

Керол подивилася на нього. Все ще плачучи, але Боббі здалося, що вона вже не сумна.

— Боббі, навіщо йому це робити? І як він знав, що ми повернемося? Сорок років — довгий час. Люди дорослішають. Дорослішають і залишають у минулому дітей, якими вони були.

— Справді?

Вона й далі дивилася на нього у світлі пізнього дня. Тіні дерев коло них усе густішали. Там, у гайку, де він плакав одного дня, а наступного знайшов її, побиту і самотню, ніч уже майже настала.

— Іноді трішки магії залишається, — сказав Боббі, — Я так принаймні думаю. Ми повернулися, бо ще чуємо правильні голоси. Ти їх чуєш? Голоси?

— Іноді, — сказала вона майже через силу. — Іноді чую.

Боббі взяв у неї рукавицю.

— Ти мене вибачиш на хвильку?

— Звісно.

Боббі попрямував у гайок, впав на коліна, пролазячи під низькою гілкою, і поклав свою стару бейсбольну рукавицю в траву, повернувши її кишенею до все темнішого неба. Тоді повернувся до лави і сів поряд з Керол.

— Її місце там, — промовив він.

— Завтра який-небудь хлопчик натрапить на неї і забере, ти ж знаєш?