Росіянин втупив налитий кров’ю погляд у Лейлу, котра опиралася, не даючи Гелен пригорнути себе, і враз неначе здувся: плечі опустилися, а погляд потьмянів. Кілька секунд, примружившись, він водив очима по кам’яній стіні над головою дівчинки, наче там щось писало дрібним шрифтом, а потім відвернувся. Його щелепа відвисла, пульсація грудей ущухла, а запалі очі застигли. Хвилину він просидів, заклякнувши статуєю, а тоді почав розгойдуватися, і в такт із рухами тулуба крізь судомно зціплені зуби прорізáлися дивні стогони. Парамонов скидався на людину, яка марно силкується пригадати давно забуту примітивну мелодію; і чомусь від того недоречно-незворушного, ледь не мрійливого постогнування, народженого замість мелодії, нутрощі Дюка Апшоу стискалися дужче, ніж від надсадних ридань кілька хвилин тому.

— Не кажіть, що ніколи не молилися, — мовив кардинал.

— Ніколи, — цвіркнув крізь зуби Єгор.

— Але ж ви думаєте про своїх близьких, особливо, коли хтось із них далеко від вас. І щоразу, коли згадуєте їх подумки, ви думаєте, чи все в них гаразд, чи ніхто з них не в скруті. Ви бажаєте їм добра, хай де вони перебувають… ось це і є молитва.

— Називайте це як хочете. Це не допомагає. — Не припиняючи гойдатися, росіянин задер голову й упер погляд у темне небо. — Там нема нікого, хто би слухав.

Дюк Апшоу із виглядом людини, впевненої у своїй правді та налаштованої цю впевненість відстоювати, видав коротке зітхання.

— Молитви діють, навіть якщо ви не вірите, що вас хтось слухає. І часом вони зігрівають краще за вогнище. Ви просто мусите спробувати.

— І що ваш Бог зробить? — Пам’ятаючи про Лейлу, Парамонов не підвищував голосу, проте пригаслі очі люто зблиснули. — На годину скасує закон всесвітнього тяжіння, щоб ми перенеслися в безпечне місце? Підкине нам генератор із польовою кухнею? То для початку, може, не треба було нас сюди закидати?!

— Бог завжди поряд, Він ніколи не відступається від нас, і Він подбає…

— Замовкніть! Не хочу чути цієї маячні! Ми самі. — Єгор вишкірився, ніби людина, що намагається розірвати зубами шматок м’яса, та злісно повторив: — Ми тут самі!

Апшоу затих, Парамонов опустив голову. Завішені хмарами та пом’якшені пітьмою гори довкола них нагадували купи сирої землі з іще не закопаної могили. Кардинал міг і далі переконувати, проте розумів, що отримує ефект, протилежний очікуваному. Він би замовк узагалі… якби не постогнування. Вони поновилися. Єгор ритмічно загойдався і, наче якийсь недоумок, узявся цідити крізь зуби одноманітно-тужливі стогони. За хвилину Апшоу озвався — лише для того, щоб це припинити: