— І що? — Число нічого не означало для Вентрона[136]. Він тренував команду з американського футболу, а не олімпійських спринтерів.

— 16 серпня 2009-го, на ХІІ чемпіонаті світу з легкої атлетики, ямаєць Усейн Болт установив світовий рекорд у забігу на стометрівці, пробігши її за дев’ять цілих і п’ятдесят вісім сотих секунди. Його середня швидкість лише на чотири десятих більша за швидкість Брендона Бартона.

— Ну й що з того? Це ж тільки середня швидкість.

— У тому то й річ! — вигукнув Джош Деніелс. — Максимальна швидкість Болта перевищувала дванадцять метрів на секунду, але це вже перед фінішем, а він же пробіг у двадцять разів більше за Бартона! Він розігнався! — Джош заторохтів, і попри старече поскрипування голосу, став схожим на школяра, який квапиться відповісти на вчителеве запитання, поки відповідь не вивітрилася з голови: — Знаєш, що я зробив? Переглянув найкращі забіги Болта, вимірюючи середню швидкість, з якою він пробігав перші п’ять-шість метрів: світовий рекорд на двохсотметрівці у Берліні, естафета на олімпіаді в Ріо, стометрівка на олімпіаді в Лондоні. Переважно вісім і дев’ять, дев’ять і нуль, один раз — дев’ять і чотирнадцять сотих метри на секунду. Тепер розумієш? Я просто подумав: якби Бартон брав участь в олімпіаді й підтримував швидкість, із якою метнувся на перехоплення Ґрейса, хоча б упродовж половини забігу, ми б зараз мали американського олімпійського чемпіона. Він би не залишив Болтові жодного шансу, Білле, він обійшов би ямайця ще на старті!

Білл Вентрон мовчав. Джош Деніелс, не дочекавшись на реакцію, озвався:

— А тепер хочеш я тобі скажу, з якими показниками пацан прийшов проситися до мене в команду? Чи, може, нагадати, за скільки він пробіг сорок ярдів під час скаутського огляду перед драфтом 2014-го?

— Не треба, — тихо зронив Білл.

Що було — загуло. Він направду не розумів, навіщо порпатися в минулому. Бартон, якого Деніелс називав «своїм пацаном», і Бартон, який перехопив м’яча на останніх секундах суперкубку, вважай, цілковито різні люди. Хоча старий Джош навряд чи мав між вухами достатньо сірої речовини, щоб це зрозуміти.

— Що ти з ним зробив? Я три роки ганяв його полем так, що піт цвіркав із пор, як із поливалки, я особисто стримів над ним у спортзалі. Пацан провів три непогані сезони за «Тигрів», але потім бозна-скільки часу гнив у якійсь піцерії, і я — хай йому! — уже забув, що він існує. Аж тут телефонуєш ти, розпитуєш, а тоді береш шмаркача в команду, і через рік він встановлює світовий рекорд зі швидкості та вигризає для тебе суперкубок! Що ти з ним зробив, Білле?!