І от тепер Гелен відмовилася оперувати.

Деня заклав руки за голову й подумав, що робитиме, якщо не примусить дружину передумати. В Україну він не повернеться. Кілька місяців тому він телефонував до Слави Ситника на прізвисько Лускунчик, ще одного колишнього одногрупника, який залишився в Донецьку. Цікавився, як справи. І справи були не дуже: сімнадцятирічного Лускунчикового племінника утримували в міністерстві держбезпеки ДНР, тож Слава думав лише про те, як витягти малого. Його, Берковича, квартира ніби стояла цілою, та загалом було зрозуміло, що ловити в нинішньому Донецьку точно нема чого, а тому…

Клацання дверного замка перервало його роздуми. Деня Беркович розімкнув руки та розплющив очі. Гелен повернулася з роботи.

— Ти вдома?! — долинуло від вхідних дверей.

Це вперше за вісім років шлюбу вона так горлала. Деня витримав паузу перед тим, як відповісти:

— Так.

Гелен швидко роззулася та зайшла до кімнати.

— Ми мусимо поговорити.

За майже десять років Деня вивчив іврит, але розмовляв погано, тож між собою вони досі спілкувалися англійською.

— Знаю. — Він холодно посміхнувся. — Мені вже зателефонували та розповіли.

— Добре. — Гелен навіть зраділа, це позбавляло необхідності вигадувати довжелезну прелюдію. — Добре, що розповіли. Хочу знати, звідки нирка.

Деня закотив очі:

— Від донора.

— Припини! — Вона сама здивувалася тому, як дико розлютилася. — Не смій так розмовляти зі мною! Я ж не ідіотка! — У той період Гелен курила, і то курила так багато, що голос став схожим на чоловічий. — Питаю ще раз: звідки нирка?

— Із Сирії.

Жінка затулила рота долонею.

— Господь Усемогутній, там же зараз війна… Як ти вивіз… Звідки ти дістав там нирку?

— Це довга історія, але якщо ти вже запитала, то в дев’яностих у Донецьку я вчився разом із одним…

Гелен, не прибираючи долоні від перекошеного обличчя, перебила чоловіка:

— Нирка дитяча. І такий збіг за всіма параметрами… Боже, ти… ти… Не можу повірити! Ми з тобою живемо під одним дахом стільки років, і ти…