Упевнена, що нічого гіршого за те, що вже трапилося, бути не може, Анна складала в голові докірливе запитання до старого, коли його повіки піднялися, і її пересмикнуло — так вражаюче Дюк Апшоу нагадував пластмасового андроїда. Світло-сірі, обпалені сонцем очі повільно зсунулися ліворуч і застигли за сантиметр від Парамонова, після чого впродовж півхвилини залишалися нерухомими, немов у якоїсь божевільної ляльки. Анна відразу збагнула: погляд. Щось скоїлося із його поглядом. Він немовби спорожнів усередині.

Не зрушивши осклянілих очей і на міліметр, Дюк Апшоу промовив:

— Ми можемо розрізати його черево й розтопити трохи снігу.

До цієї миті Анна дихала надто бурхливо, та тут серце скрипнуло гальмами. Вона почувалася так, ніби кардинал хлюпнув їй в обличчя кислотою.

— Що? — Вона втупилася у спрагло вигнуті губи старого. А потім: — Ні! БЛЯДЬ, НІ!

Апшоу не відповів і повільно, наче ящірка, прикрив повіками очі.

2 грудня 2015-го Тель-Авів, Ізраїль

Уперше в житті Деня Беркович опинився в ситуації, коли навіть не уявляв, куди далі рухатися. І тут не йдеться про якусь екзистенційну кризу середнього віку. Деня почувався зовсім розгубленим, бо розумів, що наступного дня — чи навіть за годину — його життя може тріснути, наче яєчна шкаралупа, і так само, як яєчну шкаралупу після розбиття, він уже ні хріна не склеїть його назад.

Відсунувши крісло від стола, Деня поклав голову на бильце та спробував збагнути, коли все пішло шкереберть. Він був відмінником у школі, 1994-го вступив до Донецького національного медичного університету (який на той час був просто медичним інститутом), 1999-го закінчив його із відзнакою, успішно пройшов інтернатуру, влаштувався на роботу в Донецький обласний онкологічний центр, 2006-го переїхав до Ізраїлю, де почав працювати у приватній клініці «Шеба», 2007-го одружився з Гелен, яка на той час проходила інтернатуру у відділенні трансплантології Медичного центру імені Сураскі… Життя здавалося казкою, а потім усе зійшло на пси через один неправильно поставлений катетер.

Рік тому, у грудні 2014-го, у Берковича лікувалася від гострого лейкозу дев’ятирічна Тоня Варченко з України. За день до закінчення другого сеансу хіміотерапії одна із медсестер припустилася грубої помилки, ставлячи венозний катетер, і токсичні препарати пішли дівчинці не у вену, а під шкіру долоні. Не вина Берковича, проте він був відповідальним, крім того, мама Тоні впродовж двох годин після початку капання щонайменше тричі казала йому про скарги доньки на нестерпне печіння, та Беркович відмахувався. Помилку помітила інша медсестра. Тоню в критичному стані повезли до реанімації, зрештою таки відкачали, навіть долоню не довелося ампутувати, проте Деня Беркович поплатився за халатність роботою. Що гірше (і Деня це чудово розумів) після такого його не пустять на поріг жодної пристойної клініки в Ізраїлі. А тоді, в січні 2015-го, йому написав колишній одногрупник, який ще 2000-го виїхав до Росії і тепер був лікарем у складі військового контингенту РФ у Сирії, натякнув на дещо, Деня зв’язався з колегами дружини у відділенні трансплантології, вони поспілкувалися, і… словом, почали працювати. Шість місяців, сім операцій, і Беркович заробив більше, ніж за три попередні роки.