Артем без задніх ніг проспав наступні п’ять із половиною годин.

8 травня 2017-го У повітрі над Південно-Східною Азією 07:16, GMT +7

Інша стюардеса виявилася настирливішою.

— Сніданок?

— Що? — Артем насилу продер очі. Спину ломило після спання в незручній позі, а в ліве вухо ніби встромили штопор. У голові гуло.

— Бажаєте сніданок?

Хлопець кинув погляд під ноги, перелякано рохнув і закрутив головою.

— Де моя сумка?! — У грудях щось затьохкало. Він не почувався дезорієнтованим і добре пам’ятав, де перебуває, але чомусь спросоння вирішив, що після зльоту заштовхав сумку під сидіння крісла, що попереду, і тепер ледь не вмер, побачивши, що між ногами порожньо.

— Перепрошую? — не зрозуміла стюардеса.

Артемові стало душно, щоправда, завдяки перелякові він швидше прийшов до тями: адреналін ринув у кров, і в голові прояснішало.

— Нічого, все гаразд. — Тьохкання між ребрами вщухло. — Пробачте.

— Снідати будете?

— Так. — Хлопець опустив відкидний столик. Стюардеса передала йому сандвіч із шинкою і налила чаю. — А котра зараз… ну, тобто скільки до приземлення?

— Трохи менше за годину. Йдемо за графіком.

— Ага, дякую.

Він відкусив шматок сандвіча, витягнув шию та визирнув крізь ілюмінатор. У небо на сході повільно викочувалося сонце, проте землю далеко внизу затуляли кудлаті хмари. Артем розжовував шматок сандвіча вже вічність, зрештою перетер його на пастоподібну масу, але проковтнути не зміг. Шинка смакувала, наче шматок прілої гуми. Збагнувши, що шлунок не прийме ніякої їжі, хлопець відклав сандвіч, відпив трохи чаю і дістав телефон. У Москві була третя ранку.

Починалася найважча частина подорожі.

За півгодини літак стрімко пішов на зниження — біль у лівому вусі посилився, — а вже о 8:05 за місцевим часом шасі торкнулося бетонної смуги. Поки лайнер сповільнювався та розвертався носом до аеропорту, Артемові стерпли руки — від зап’ясть до ліктів, і далі вгору аж до пліч поповз колючий холод. Долоні знову зволожилися. Хлопець зціпив зуби та спробував опанувати себе. Ще трохи… ще зовсім трохи… думай про готель… про те, як поїдеш до готелю, коли все закінчиться. О 8:10, востаннє гойднувшись, «Боїнг» зупинився біля рукава, що стирчав зі скляної стіни термінала. Заклацали застібки пасів безпеки й пасажири, потягуючись і розслаблено перемовляючись, почали вставати з крісел. Артем не рухався. Підвівся лише тоді, коли в салоні поменшало людей, видобув із багажного відділення сумки та негнучкими від страху ногами почовгав до виходу.

Щойно зійшовши з літака на трап, хлопець вирішив, що потрапив до паралельного світу. Насичене вологою повітря мало кислуватий присмак, звуки долинали, наче крізь вату, м’язи задерев’яніли, й Артем шкутильгав, як ніби обидві його ноги були лівими.