Анна спробувала ковтнути, проте рот пересох; шкіру на голові пробрало жаром, так ніби в неї спалахнуло волосся.

— Що йому загрожує?

Перед тим як відповісти, Ілля зиркнув кудись убік, помовчав, потім втупився в екран.

— Я зараз дещо говоритиму… дещо неприємне, але, будь ласка, вислухайте до кінця. Не голосіть, не непритомнійте… ну, ви зрозуміли.

Анні потемніло в очах, але вона, закусивши губу, кивнула.

— Таїланд — це монархія, із дотриманням прав людини тут, м’яко кажучи, не дуже, і наркодилерів зазвичай засуджують до страти…

Ридання вирвалися так швидко й несамовито, немов у Анниних грудях розбилася на друзки величезна посудина зі слізьми.

— Боже, ні!

Ілля підвищив голос:

— Анно!

— Так… так, я вас слухаю. — Жінка докладала зусиль, щоби припинити плач, але тільки розтирала сльози по обличчю. — Усе гаразд… не зважайте… продовжуйте.

— Останніми роками в Таїланді діє неоголошений мораторій на смертну кару, і розстріл, зазвичай, замінюють на тривалий термін ув’язнення. Років сто, наприклад. Сімдесят, якщо пощастить. Білим, переважно європейцям, яких упіймали з героїном чи амфетаміном, дають від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти. Через п’ять років можна думати про помилування, чи про екстрадицію, чи хоча би про значне зменшення терміну. Проте… — Він стулив рота.

— Що?

— У вашого Артема із собою було ну просто нереально багато наркотиків.

Ілля не переймався її почуттями, його погляд був радше глумливим, аніж осудливим, і вже точно не співчутливим, він неначе говорив: «Ваш син — дзьобнутий придурок, він вступив в о-о-отакенну купу лайна; місцеві правоохоронці вважають, що зірвали джек-пот, і готуються влаштувати показове судилище».

З Анниних очей котилися сльози, телефон у руці тремтів.

— Що мені робити?

— Я можу спробувати допомогти, — він промовисто наголосив на слові «спробувати», — та це коштуватиме великих грошей.

Схлипи припинилися.

— Скільки?