(жити… жити… жити…)

Тиша повнилася дрібною вібрацією. Апшоу заплющив очі та пригадав затишні сонячні ранки, коли він за годину після пробудження приїжджав до офісу в середмісті Джексона та брався відповідати на листи; пригадав схвильоване піднесення, що завжди огортало його перед початком обряду конфірмації; пригадав, як виголошував проповідь перед дітлахами в день закладання першого каменя на місці будівництва нового храму в Порт-Ґібсоні… і під шкірою над серцем забігали мурахи.

(жити… він мусить жити будь-що)

Ця думка розкраяла змучений мозок на клапті. І водночас подарувала полегшення.

Апшоу підповз до Парамонова, поклав руку на обличчя росіянина, та той уже захолов. Від фізичного напруження перед очима розпливлися химерні візерунки, начеб у кавовій гущі після додавання молока. Кардинал кілька разів змигнув, аби повернути зір. Коли в голові прояснішало, Апшоу розвернувся, втупився совиним поглядом у Лейлу та відчув, як у надрах мозку, на молекулярному рівні, щось зсунулося, і все тіло затопила неймовірна впевненість: він не помре. Очі набули застиглого скляного блиску, ставши схожими на вікна покинутого будинку.

Бог завжди вказує шлях. Господь привів до нього росіянина, Господь зробив так, аби росіянин розповів про свого батька, про те, як той вижив у горах, а потім потурбувався, щоби він, Апшоу, згадав про Таммі.

(сестра… його сестра)

Глибоко під сонячним склепінням зажеврів вогонь. Бог не відступився від нього. Він показує шлях. Апшоу підвівся. Кров відринула від обличчя, зморшки стали наче тріщини. Потрібно вціліти, хай чого це вартуватиме, бо лише тоді все матиме сенс: і смерть його сестри, і життя Єгорового батька. Нахилившись, кардинал із другої спроби витягнув із черепа Парамонова сокирку — мозок занімів так само, як і руки, — після чого невпевнено, ніби людина з частково паралізованим обличчям, забубонів:

— Боже, очисти мене грішного, бо я ніколи нічого доброго не вчинив перед Тобою, але Ти визволи мене від усього злого, і нехай буде в мені воля Твоя, щоб неосудно я відкрив уста мої грішні і славив святе ім’я Твоє…

Апшоу здалося, що з порожнечі над головою лине тихий нерозбірливий шепіт, хтось немовби заспокоює його, повторюючи за ним молитву. Кардинал випростався та почовгав до Лейли, що згорнулася калачиком попід кам’яною стіною. Він придушував, зминав простір перед собою. Бог пожертвував його сестрою, щоб урятувати його… Голос у голові належав йому, проте звучав незвично важко та липко, нагадуючи зонд, уведений у тіло ззовні. Бог пожертвував його сестрою, щоб урятувати його… Фраза виникла із нізвідки, із кожним повторенням набирала гучності, швидко поглинаючи решту невиразних і дріб’язкових думок.