Бог спочатку врятував її, а тоді дозволив скотитися на самісіньке дно, тож іще довго після похорону сестри Апшоу запитував себе: чому? Який у цьому сенс? Його сестра не мала дітей і навряд чи за п’ятдесят років зробила хоч щось, що дало би змогу назвати її життя змістовним. Хіба що… Через місяць після похорону Апшоу знайшов прийнятну відповідь (чи принаймні так йому здавалося): Господь урятував Таммі, щоби він, Апшоу, увірував, прийшов до Нього і, ставши на праведний шлях, до кінця своїх днів жив у святості. І попри те, що в такій думці було щось неприйнятне, щось крамольно-егоїстичне, вона залишалася єдиним, що припускало його примирення з тим, як Таманта змарнувала своє життя і як пішла з нього.

І тепер, скоцюбившись на холоді, ледь не божеволіючи від спраги, Дюк Апшоу знову повернувся до запитання: який у цьому сенс? Бог пожертвував його сестрою… заради чого? Щоби він, Апшоу, зрештою замерз у горах Пакистану? Так було задумано? Від початку? Але це якась дурня, і хоч не йому про це судити, але Бог не може бути таким… таким… непослідовним. І байдужим. Господь не міг пожертвувати Таммі просто так, повинно бути щось іще, щось попереду, що надасть усьому сенс.

Дихаючи, мов пес, він роззирнувся. Крижані райдужки під припухлими водянистими повіками із затверділою настороженістю промацували сідло. Гори чомусь утратили чіткість контурів. До чого це все? Апшоу мотнув головою. Думки плуталися, чоловік напружився, аж прикусив зсередини щоку, намагаючись вибудувати в голові розділену помірними паузами фразу, потім вдихнув, так ніби готувався її викрикнути й мусив подбати, щоби вистачило повітря, та фраза не складалася, паузи поміж надщербленими, якимись наче чужими словами розповзалися, зрештою все розпалося, і вже за мить чоловік не пригадував навіть, про що мала бути та фраза.

Апшоу роззявив рота, проте лише векнув — як немовля, — і мовчання розпливлося довкола нього задушливою важкістю. Він звів голову, прошиваючи очима волокнисту тишу, і раптом здригнувся. Щось немовби відрізáло його від зовнішнього світу. Кардинал учепився поглядом за схоже на скисле молоко небо, але не міг позбутися страшного відчуття, що ґрунт під ногами осипається і він сповзає в лабети ненажерливої темряви, а тоді несподівано гостро осягнув, як дико хоче…

(жити)

Він знову сіпнувся, обдерши зап’ястя об скелю. Думка викристалізовувалася із темної та розкваслої, немовби пропущеної крізь м’ясорубку маси на денці свідомості.

(жити…)

Обморожені руки засмикалися, не знаходячи місця, із ніздрів вихоплювалося сопіння, і в такт із ним у голові наростала пульсація…