— До дев’ятої ранку — нічого, — відказав Ралф. — Нам усім потрібно поспати годин вісім щонайменше, а як вийде — то й більше. Потім ми збираємося, здаємо номери, їдемо до Болтонів і забираємо Юна. Звідти — до Мерісвіллської діри.

— У протилежному напрямку, якщо Клод має думати, наче ми поїхали додому, — уточнив Алек. — Інакше він здивується, чого ми не повернули назад на Плейнвілл.

— Окей, скажемо Клоду й Лаві, що нам спершу треба в Тіппіт, бо… м-м-м, не знаю, бо треба щось іще купити в «Хоум Депо»?

— Слабенька відмазка, — визнав Гові.

— Як звали того копа, який приїздив поговорити з Клодом? Пам’ятаєш? — спитав Алек.

Отак одразу Ралф не пригадав, але всі нотатки у справі мав із собою на айпеді. НÍчого уклад роботи міняти, навіть якщо ганяєшся за бабаєм.

— Його звали Овеном Сайпом. Молодший сержант Овен Сайп.

— Окей. Скажеш Клоду і його мамці — а це те саме, що сказати чужинцю, якщо він справді може читати думки Клода, — що тобі зателефонував молодший сержант Сайп і повідомив, що в Тіппіті шукають чоловіка, за описом схожого на Клода. Через пограбування, чи викрадення автомобіля, чи вторгнення в чужу оселю. А Юн може підтвердити, що Клод усю ніч був удома…

— Як же він підтвердить, якщо спав у «гальтанці»? — спитав Ралф.

— Хочеш сказати, що він би не почув, як Клод свою автівку заводить? Цій колимазі ще два роки тому треба було глушник замінити.

Ралф усміхнувся.

— Таки так.

— Окей, то ми скажемо, що їдемо в Тіппіт усе перевірити, і якщо не отримаємо ніяких наводок, то летимо назад у Флінт-Сіті. Згода?

— Згода, — сказав Ралф. — Тільки треба пересвідчитись, щоб Клод не вгледів цих бісових ліхтариків і касок.

  15

Минула одинадцята вечора, а Ралф усе лежав на провис­лому ліжку у своєму номері, розуміючи, що треба вже вимикати світло, та все одно цього не робив. Він устиг зателефонувати Джинні й пробазікав із нею майже півгодини: трохи про справу, трохи про Дерека, здебільшого — незначущі нісенітниці. Після того він спробував ввімкнути телевізор, сподіваючись, що нічні проповідники Лаві Болтон спрацюють як снодійне чи принаймні стишать ту невпинну щурячу крутанину думок у нього в голові, але побачив на екрані тільки повідомлення зі словами: «НАША СУПУТНИКОВА МЕРЕЖА НАРАЗІ НЕ ПРАЦЮЄ, ДЯКУЄ­МО ЗА РОЗУМІННЯ».

Він уже потягнувся до лампи, коли у двері тихо постукали. Ралф перетнув кімнату, потягнувся до ручки, потім передумав і зазирнув у вічко. Як виявилось, марно, бо воно було заліплене брудом або ще чимось.

— Хто там?