Щоб убезпечити себе від можливого стеження Паскаля, вона вирішила піти до пошти вулицею, де, наскільки їй було відомо, розташовувалось помешкання мосьє Беяра.

Вона посміхнулася, зустрівши кількох подруг Ізольди, проте вирішила не ставати до розмови з ними. За кілька хвилин вона дійшла туди, куди збиралась. На її превеликий подив, сині віконниці були розчинені.

Леоні зупинилась і замислилась. Ізольда була певна, що мосьє Беяр поїхав і що найближчим часом його в Рен-ле-Бені не буде. Принаймні до дня святого Мартіна, так їй сказали. Може, на час відсутності будинок комусь здали в оренду? Чи, можливо, мосьє Беяр повернувся раніше, ніж сподівався?

Леоні поглянула на Рю д’Ерміт, котра з боку річки виходила на вулицю, що вела до пошти. Дівчина аж тремтіла від збудження — так їй кортіло якомога швидше дізнатися про лист. Упродовж останніх днів вона тільки про нього й думала. Проте радісне передчуття змінилося страхами — а що, як її сподівання будуть немилосердно й жорстоко розбиті? Що, коли мосьє Констант їй не написав?

Водночас же кілька тижнів вона шкодувала, що мосьє Беяра немає вдома. Якщо вона піде зараз на пошту, а на шляху назад виявиться, що вони тільки-но розминулись, то вона ніколи не пробачить собі, що змарнувала нагоду поновити їхнє знайомство.

Якщо лист надійшов, то за десять хвилин нікуди він не подінеться.

Леоні ступила крок уперед і постукала у двері.

Якийсь час ніхто не відповідав. Вона притулила вухо до кольорової дверної панелі й почула всередині швидкі кроки.

— Хто там? — почувся дитячий голос.

Леоні відступила, двері відчинились, і їй раптом стало соромно, що вона прийшла без запрошення. В одвірку стояв маленький хлопчик з очима, схожими на ягідки ожини, та мовчки дивися на неї.

— Мосьє Беяр удома? — спитала вона. — Мене звати Лео ні Верньє. Я є племінницею мадам Ляскомб. Із Домен де ля Кад.

— Він на вас чекає?

— Ні. Я проходила повз і дозволила собі зробити імпровізований візит. Якщо я прийшла невчасно…

— Що трапилось?

Хлопчик обернувся. Леоні радісно всміхнулася, зачувши голос мосьє Беяра. Осмілівши, вона гукнула.

— Я — Леоні Верньє, мосьє Беяр!

За кілька секунд у коридорі показалася постать у вже знайомому білому костюмі, що його Леоні так добре запам’ятала на званій вечері. Навіть у напівтемряві вузького передпокою вона побачила, що старий посміхається.

— Мадемуазель Леоні, — сказав Беяр. — Яка несподівана! приємність!

— Я тут виконувала деякі доручення своєї тітоньки — вона останнім часом хворіла, — а Паскаль подався поперед мене., Я гадала, що наразі вас немає в Рен-ле-Бені, але коли побачила розчинені віконниці, то…