Він нахилився вперед.

— А ви намалювали всі ті образи?

— Ні, не всі, — відповіла Леоні, подумки відзначивши дивність цього запитання. — Лише ті, що спочатку. З великого аркана, і то не всі. Я з’ясувала, що не маю охоти малювати декотрі з образів. Наприклад, Диявола.

— А Вежу?

Її зелені очі примружились.

— І Вежу мені теж не хотілося малювати. А звідки ви…

— Коли ви почали цю серію малюнків, мадемуазель?

— Того дня, коли була звана вечеря. Я просто хотіла чимось зайняти ті години, що лишалися до прийому. В один із малюнків я помістила саму себе, мосьє Беяр, і тому вирішила продовжувати.

— А в який саме малюнок, скажіть, будь ласка?

— У Силу, — Леоні замовкла та здригнулася, пригадавши сум’яття складних почуттів, що захлиснуло її тієї миті. — Я мимоволі намалювала їй своє обличчя. Як ви гадаєте, чому це сталося?

— Найочевиднішим поясненням є те, що ви самі бачите в собі таку рису, як сила.

Леоні замовкла, сподіваючись почути більше, проте згодом пересвідчилася, що мосьє Беяр сказав геть усе, що збирався про це сказати.

— Мушу зізнатися: мене дедалі більше цікавить мій дядько та пережитий ним досвід, що про нього він розповідає у своїй монографії «Таро», — вела далі Леоні. — Не хочу бути настирливою, мосьє Беяр, але я часто думала — а чи не були ви знайомі з моїм дядьком у той час, коли відбувались описані в цій книзі події? — Леоні уважно придивилась до обличчя Беяра, намагаючись побачити в ньому схвалення або ж незадоволення таким поворотом розмови, та воно лишалося непроникним. — Я здогадалася, що… що вони сталися якраз тоді, коли моя матінка вже полишила Домен де ля Кад, але до того, як мій дядько й тітка Ізольда одружились. — Леоні, завагавшись, додала: — Припускаю — без найменшого бажання бути нечемною, — що за своєю вдачею він був чоловіком відлюдькуватим, несхильним товаришувати з іншими людьми.

Вона знову зупинилась, даючи мосьє Беярові змогу відреагувати на почуте, але він залишався непорушним і мовчки сидів, поклавши на коліна свої руки зі старечими венами та явно маючи намір лише слухати.

— З деяких висловлювань тітоньки Ізольди, — розповідала, дещо вагаючись, Леоні, — у мене склалося враження, що ви посприяли знайомству мого дядька з панотцем Соньєром, коли того призначили в парафію Рен-ле-Шато. Вона натякнула також про якісь начебто непристойні події в гробниці, для припинення яких знадобилося втручання священика.

— Ага, — мовив Одрік Беяр, притуливши руки одна до одної кінчиками пальців.

Леоні схвильовано відсапнула.

— Я… Панотець Соньєр виганяв демонів та злих духів на прохання мого дядька — я правильно розумію? Саме ця подія… саме це сталося всередині гробниці?