Трохи змерзнувши й відчувши спрагу, Мередіт пішла до ванної набрати води в чайник. Чекаючи, поки закипить вода, вона пробігла очима корінці книжок, що стояли на полиці над бюрком. Її увагу привернула книга, що називалася «Дияволи, злі духи та привиди гірського краю». Вона взяла її й розкрила. Форзац повідомляв, що це — перевидання твору одного місцевого автора, Одріка С. Беяра, котрий мешкав у піренейському селі Лос-Серес і помер 2005 року. Дати першодруку не було, проте, вочевидь, книжка вважалася місцевою класикою. Судячи з відгуків на звороті, цей текст був найповнішим й найавторитетнішим з видань, присвячених піренейському фольклору.

Глянувши на зміст, Мередіт побачила, що розповіді в книзі розділені за районами: Куїза, Кустосса, Дурбан, Еспераза, Фа, Ліму, Рен-ле-Бен, Рен-ле-Шато та Квіян. Ілюстрація, що нею відкривався розділ, присвячений Рен-ле-Бену, являла собою чорно-біле фото Пляс де Дьо Рен, зроблене десь 1900 року, коли ця площа називалася Пляс дю Перу. Мередіт осміхнулась. Усе на світлині видавалося таким знайомим! Вона змогла навіть визначити те саме місце, де стояв її предок, під розлогими вітами платана.

Чайник свиснув і відключився. Мередіт висипала в чашку пакетик гарячого шоколаду, додала дві грудочки цукру, усе це розколотила, а потім умостилася з чашкою у фотелі біля вікна й почала читати.

Розповіді в збірці були приблизно однаковими й незначною мірою відрізнялися від району до району: древні, а може, й тисячолітні міфи про демонів та дияволів, поєднання фольклору з природними об’єктами — Крісло диявола, Рогата гора, озеро диявола — усі ці назви вона вже зустрічала на мапі регіону. Мередіт знову розкрила першу сторінку, ще раз перевіряючи, чи там дійсно немає дати першодруку. Такої інформації там не було. Вона побачила, що остання розповідь стосувалася початку 1900-х, однак, зважаючи на те, що автор помер 2005 року, напрошувався висновок, ідо він записав її з чужих слів і відносно недавно.

Стиль Беяра був чітким, ясним і стислим. Він давав фактичну інформацію з мінімумом емоційного забарвлення. Мередіт відчула захват, знайшовши в книзі цілий розділ про Домен де ля Кад. Ця маєтність перейшла у володіння родини Ляскомбів в епоху релігійних війн — низки конфліктів між католиками й гугенотами впродовж 1562–1568 років. Стародавні роди зазнали поразки й занепали, а їм на зміну прийшли парвеню, вискочки, котрі отримали матеріальну винагороду за свою лояльність католицькому дому Гізи чи кальвіністському дому Бурбонів.

Мередіт читала швидко. Жуль Ляскомб успадкував цей маєток після смерті свого батька 1885 року, а сам помер 1891 року, не залишивши нащадків. Вона посміхнулась — ось іще один фрагмент мозаїки став на своє місце! Із цією думкою Мередіт подивилась на вдову Ляскомба — вічно молоду Ізольду — за склом портрета, поцупленого з холу. Раптом їй пригадалося, що вона не бачила її імені на фамільному склепі родини Ляскомбів-Бусків на цвинтарі в Рен-ле-Бені. Чому?