— А, привіт, — відповіла вона радісно, почувши голос Хола.
Проте його тон був діловий і серйозний.
— Вона вже тут.
РОЗДІЛ 85
— Хто — вона? Леоні? — різко перепитала Мередіт, і досі перебуваючи в полоні власних думок.
— Хто? Ні. Доктор О’Доннел. Вона вже тут. Я зараз коло реєстратури. Ти можеш до нас підійти?
Мередіт зиркнула на озеро, зрозумівши, що експедицію доведеться відкласти на якийсь час.
— Звісно, — зітхнула вона. — Зараз буду.
Мередіт постягувала з себе додатковий одяг, що мав би захистити від холоду, светр Хола замінила на власний, із вирізом, зачесалась і швидко вийшла з кімнати. Зупинившись на горішній площадці сходів, вона глянула на вестибюль з його підлогою-шахівницею. Там стояв Хол, розмовляючи з високою темноволосою жінкою, котру вона вже десь неначе бачила. Трохи попорпавшись у пам’яті, Мередіт пригадала. Це саме та жінка, котра стояла й курила, прихилившись до стіни на Пляс де Дьо Рен того вечора, коли вона приїхала до Рен-ле-Бена.
— Отакої, — пробурмотіла Мередіт сама до себе.
Щойно Хол побачив її, його обличчя осяяла радість.
— Привіт, — сказала Мередіт, цьомкнувши Хола в щоку й подаючи руку доктору О’Доннел. — Мене звати Мередіт. Вибачте, що змусила вас чекати.
Жінка примружила очі, силкуючись пригадати, де ж вона бачила цю Мередіт раніше.
— Ми перекинулись кількома словами того вечора, коли був похорон, — сказала Мередіт, допомагаючи їй. — Пам’ятаєте, біля піцерії, на площі?
— Невже? Ага, дійсно, — сказала О’Доннел, і напруження на її обличчі змінилося полегкістю.
— Я замовлю нам каву в барі, — сказав Хол, ідучи попереду. — Там буде досить тихо, щоб поговорити.