Дорослі злякано перезирнулись. Не промовивши ні слова, мосьє Беяр і Маріета забралися в екіпаж, а Паскаль сів на місце фурмана.

— Їдьмо, тітонько Леоні, — сказав малий.

Леоні грюкнула дверима екіпажа.

— Бережіть його.

— Вам не слід цього робити, — запально заговорив Беяр. — Констант — хвора людина. Цілком можливо, що час та природний перебіг подій покладуть край цій вендеті, причому досить швидко. Якщо ви почекаєте, то все це може скінчитися саме по собі.

— Хай і так, — відказала Леоні з гнівом у голосі. — Проте я не можу піти на такий ризик. Це може розтягнутись на три, п’ять, навіть десять років. Я не можу дозволити, щоб Луї-Анатоль виростав під тінню страху, завжди озираючись, завжди перелякано вдивляючись у темряву. Гадаючи, що там сховався якийсь зловмисник, котрий хоче заподіяти йому шкоду. Їй відразу пригадалося, як Анатоль раз по раз напружено визирав у вікно на Рю де Берлін. Пригадалось наполохане обличчя Ізольди, що вдивлялась у далечінь, убачаючи небезпеку в кожній дрібниці.

— Ні, — твердо мовила вона. — Я не допущу, щоб Луї-Анатоль жив таким життям. — Леоні посміхнулася. — Це має скінчитися. Тут, сьогодні, зараз. — Вона віддихнула. — І ви теж у це вірите, Саже.

На мить їхні погляди зустрілись у мерехтінні ліхтаря. Він кивнув.

— Я поверну карти до їхньої древньої схованки, — тихо сказав Беяр. — Коли хлопець буде в безпеці, а мене ніхто не бачитиме. Можете не сумніватися.

— Тітонько Леоні! — знову погукав малий, але цього разу в його голосі почулися тривожні нотки.

— Маленький, я маю дещо зробити, — мовила вона, намагаючись не виказати хвилювання. — І тому не зможу зараз поїхати з тобою. За тебе потурбуються Паскаль, Маріета й мосьє Беяр.

Малий надув губки та простяг руки, інстинктивно відчувши, що це не просто тимчасове розставання.

— Ні! — скрикнув він. — Я не хочу, щоб ти залишалася, тітонько Леоні!

Зістрибнувши з сидіння, він обвив руками її шию. Вона погладила його по голівці, поцілувала, а потім різко й рішуче відірвала від себе.

— Ні! — заволав хлопчик, відчайдушно пручаючись.

— Слухайся Маріету, — сказала Леоні, відчувши, як до горла підкотився клубок. — Піклуйся про мосьє Беяра та Паскаля.

Потім вона відступила крок назад і ляснула долонею по стінці екіпажа.

— Рушай! — скрикнула вона. — Пішов!

Паскаль ляснув батогом, і двоколка рвучко рушила вперед. Леоні затулила вуха, щоб не чути, як гукає її, плачучи, Луї-Анатоль. Екіпаж віддалявся, і розпачливе квиління малого поволі стихло.

Коли торохтіння коліс по замерзлій землі нарешті розтануло в нічній тиші, Леоні повернулась і підійшла до дверей каплиці. Засліплена слізьми, вона взялася за металеву ручку. На мить завагавшись, Леоні озирнулась. Удалині виднілося потужне жовтогаряче сяйво, над яким злітали снопи іскор та клуби диму, що сіріли на тлі чорного неба.