Коли вони дісталися лісу, іти стало набагато важче. Луї-Анатоль був дужий хлопчина, а мосьє Беяр, попри свій вік, виявився напрочуд прудконогим, та однаково вони рухались надто повільно. У них був ліхтар, але вони боялися його засвічувати, щоб не привернути увагу натовпу.

Із подивом для себе Леоні виявила, що ноги самі несуть її до гробниці, яку вона такий тривалий час оминала. Коли вона йшла вгору, її довгий чорний плащ чіплявся своїми краями за мокре осіннє листя, що шерехтіло під ногами. Їй пригадалися всі її мандрівки теренами маєтку: просіка, де ріс дикий ялівець, галявина, де загинув Анатоль, могили брата й Ізольди на узвишші біля озера — і серце її стислося від думки, що вона цього більше ніколи може не побачити. Вона дуже довго мучилася через обмеженість свого існування, але тепер, коли настав час іти, їй не хотілося цього робити. Валуни, пагорби, просіки, стежки — усе це, здавалося, стало частиною її єства.

— Нам іще довго, тітонько Леоні? — спитав Луї-Анатоль тоненьким переляканим голосочком. А то мені вже черевики муляють.

— Іще трохи, — відповіла вона, стиснувши йому руку. — Обережно, не послизнися.

— А знаєш, — сказав малий зумисне хоробрим тоном, — я зовсім не боюся павуків.

Вони вийшли на прогалину між деревами й стишили ходу. Цю тисову алею Леоні запам’ятала ще від часу свого першого приїзду, і тепер дерева на ній стали старішими, вузлуватішими, а їхні крони порідшали.

Як і домовлялися, на них чекав Паскаль. Обабіч двоколки тьмяно мерехтіли два ліхтарі, а коні нетерпляче довбали копитами землю.

— А де це ми, тітонько Леоні? — спитав Луї-Анатоль, у якого цікавість на мить витіснила страх. — Ми ще на нашій землі?

— На нашій. Коло старого мавзолею.

— Де ховають людей?

— Так, зрідка.

— А чому тут не поховані матуся й татко?

Леоні завагалася.

— Бо їм краще надворі, серед дерев та квітів. Ти ж пам’ятаєш, що вони лежать одне біля одного, поблизу озера?

Луї-Анатоль насумрився.

— Щоб чути, як співають пташки?

Леоні всміхнулася.

— Саме так.