Ранок стояв холодний, дощовий, і, перед тим як приступити до роботи, він вирішив добре поснідати. Не поспішаючи чвалав у напрямку ринку, як раптом перегородив йому дорогу міліціонер з заклопотаним виразом обличчя.

— А я оце власне до вас. До пана магістра, — поправився він. Потім відрекомендувався: — Старший сержант Мартуля.

Пйотр енергійно потис сержантові руку:

— Дуже приємно. Я Михальський і маю намір тут…

— Так, знаю, знаю. Я ще вчора почув, що ви приїхали до нас шукати старовини. І знаєте, вночі собі подумав, що варто б з вами поговорити, отак наодинці… Бо то, знаєте, чималий клопіт і невідомо…

— Але, пане сержант, що сталося, про що йдеться? — перебив його здивований Пйотр. — Нічогісінько не розумію…

Мартуля оглянувся довкола. Кілька перехожих, обминаючи їх, з цікавістю поглядали на міліціонера, що стиха розмовляв з якимось незнайомцем.

— Може, зайдімо куди-небудь, вип'ємо пивця, чи що? — несміливо запропонував сержант.

— Охоче. Я їсти хочу. За сніданком і поговоримо.

Буфетниця допитливо глянула на них, особливо ще й тому, що сіли аж у кінці порожньої зали.

Пйотр був заінтригований, проте, лише дожувавши третю булочку, звернувся до міліціонера, котрий філософськи посмоктував пиво і мовчав з таємничим виглядом.

— То скажіть нарешті, що сталося?

— Бачите, пане магістр, — почав поволі Мартуля, — наше містечко мале. Спокійне. Колись інакше бувало, але тепер — порядок…

— То це ж чудово, — нетерпляче кинув Пйотр, — але що трапилось і навіщо я вам потрібен?

— Вибачайте, — сержанта важко було вивести з рівноваги, — але мушу з самого початку, бо це ніби й просто, а може ускладнитись…

— Я слухаю, — археолог відсунув порожню тарілку й заходився набивати люльку.

— Якихось півроку тому відкрито було тут у нас міську пральню. Не гіршу, — гордо сказав він, — як в Ополі чи в самому Вроцлаві. Тепер надійшли нові кошти, і почали її розширяти. Власне, був потрібен великий басейн для полоскання білизни. В приміщенні пральні не було місця для нього, тому почали копати басейн у приватному будинку, поруч, у великих порожніх підвалах. Ну і, пане магістр, саме вчора наткнулися там на скелет. — Сержант хвилинку помовчав. — Скелет, ви самі знаєте, завжди краще, ніж свіжий труп, але той будинок… Там довго мешкали дві німецькі родини, зле про них говорили. Ще й зараз тут часом крутяться всякі такі, важко щось проти них виставити, але й певну підозру маємо…

— Ще одне пиво, сержанте? Я теж вип'ю. — Пйотр приніс з буфету два кухлі. Поки що мовчав, хай говорить представник влади.

— Поручник доручив мені зайнятися цією справою, — вів далі Мартуля. — Я завжди займаюсь першими розслідуваннями. Але тут, прошу вас, скелет. Це важко. Треба спеціалістів, може, з Вроцлава запросити? Як будівельники витягли кістки, а обіч якісь дерев'яні уламки, то всі пралі позбігалися й давай гадати-радити. І хто коли загинув, а кого фашисти закатувати могли, а може, там ще й не один скелет лежить? От вам і галас, гвалт, сенсація. Ледве тих жінок порозганяв учора, а сьогодні вже директор пральні телефонував, що робота стоїть, бо всі налякалися, що басейн на замордованих буде. Жінки розпатякують, бо ті кістки все ще там.