Директор увімкнув ліхтарик. Пйотр майже вихопив його з рук директора і скерував сніп світла в глиб ями. На пагорбку світлої землі, мов на катафалку, виднівся скелет.

Археолог зіскочив униз. Освітлюючи кістки, схилився над ними. Добре збереглися. Досить було одного погляду, щоб визначити: скелет належав чоловікові неабиякого зросту.

Робітники, які натрапили на нього, мусили добряче попрацювати, щоб витягнути скелет з грунту й покласти на насипу. Та їхні добрі наміри викликали в Пйотра страшенний гнів.

— Навіщо ви дозволили його зачіпати? Треба було відразу ж повідомити кого слід! Хіба ж можна отак — лопатами?! Звідки я тепер дізнаюсь, як він насправді лежав, на чому й під чим?

— Я не знав, пане магістр, — злякано виправдовувався директор. — Мені так хотілося якнайшвидше все це з'ясували.

— Якнайшвидше! — і далі кипів Пйотр. — Зараз опечатаємо вашу пральню. Пришліть-но робітників, що тут копали. Так усе порушити…

— Прошу, пане директор, — так само гостро, як археолог, мовив Мартуля, — ходімо за тими людьми, що тут копали.

Вони поспішно вийшли, схвильовані й занепокоєні тим, що сталося. Пйотр чекав такого моменту. У цьому підвалі можна сподіватися доброї археологічної знахідки. Світло ліхтарика скерував насамперед на розкопану землю. То було цікавіше, ніж кістки. Менш, ніж на одному метрі розкопок помітив землю трьох різних кольорів. Це не природні шари, просто насипи, що найцікавіше для спостереження. З світлого шару піску виколупав олівцем щось на зразок дерев'яної друзки чи шматка матерії. Під ногами було щось тверде. Каміння? Нові кістки?

— Ой директоре! — засміявся вголос. — Не швидко тут буде басейн! Багатенько метрів перекопаємо!

Спрямував світло на скелет. Оглядав уважно сантиметр за сантиметром. «Старий ти, братику, дуже старий. Втішиться сержант, коли довідається про вік твій», — задоволено роздумував він.

Раптом здригнувся. Щось йому блиснуло в очі. Що? Зуби? Невже пломба? Безглуздя! А що, як це і справді так? Він втратив самовпевненість. Знав чимало випадків, коли допускались величезні помилки у визначенні віку кісток. Тут нічого не робиться «на око», в таких випадках не місце відчуттю. Треба взяти кілька проб, надіслати спеціалістам у Познань й терпляче чекати. Спокуслива загадка, за п'ять хвилин не розшифруєш.

Почув голоси на сходах. Повернувся сержант з директором і якимись людьми.

— Це вони копали, пане магістр, — доповів сержант, як на службі.

— Навіщо ви витягли скелет? — крикнув Пйотр. — Не треба було зачіпати! Щось іще знайшли?

— Ми не знали, — виправдовувався один з робітників, — думали, що то хтось із закатованих німцями. Бо в цьому домі жили німецькі родини. Копали обережно: може, яка зброя зосталась? Але нічого не було. Слово честі, нічого.