— Я приведу до наперед визначеного місця ескадрон червоних кіннотників, — пояснив Іван Іванович. — На чолі з комполку Вариводою. А ви влаштуєте засідку й скосите їх кулеметом.

Очі в Длугопольського пояснішали.

— Однак справа не терпить, — пояснив, — самі знаєте, через тиждень…

— Знаю, тому й пропоную на середу. Де?

— Під Іванополем. Там ліс…

— Маєте рацію, ліс густий і великий. Пообідаємо й поїдемо туди, аби визначити все на місці.

— Поїдемо, — ні на мить не завагався Длугопольський, — заради такої справи…

— Мерин тільки в мене змучений.

— Коня поміняємо.

— Іншої відповіді не чекав.

— Варивода!.. — Потер руки Длугопольський. — Та я заради цього комполку в пекло піду!

— Напосідає?

— Вам цей комполку, по-моєму, набрид більше.

— У мене з ним свої рахунки.

— Тому й підрядили Чмеля?

— І про це чули?

— Микита розповів. Каже: сам не знаю, як той червоний командир врятувався. Якоїсь миті не вистачило.

— Чміль виявився хвальком! — Заявив Тимченко: все ще не міг змиритися, що задурно віддав десять червінців.

— Микита вояк справний, — не погодився Длугопольський, — й рука в нього тверда, то справді якесь непорозуміння, і я візьму Чмеля до засідки, нехай спокутує вину.

— Нехай, — ствердив Іван Іванович, подумавши, що цього разу Чмелеві доведеться обійтися без його грошей.