Вони пообідали квапливо, бо десятеро стрільців на чолі із Чмелем уже чекали біля церкви. Микита, побачивши Тимченка, не знітився, навпаки, лукаво підморгнув Іванові Івановичу як другові й спільникові. Тимченкові хотілося облаяти його, Микита з його усмішками був антипатичний, але приборкав свої справжні почуття і сам подав Чмелеві руку: тепер від Микитової кмітливості та зіркого ока багато залежало.

Іванополя дісталися у сутінках, хоч їхали добре. Обминули село — навіщо вершникам зайвий раз мозолити людям очі — й рушили до лісу. Дорога тут підіймалася на горбок, ліс трохи відступив, але край путівця ріс густий підлісок — непогане місце для засідки. Іван Іванович з Длугопольським зійшли з бідарки, і отаман задоволено покахикав.

— Ось там, — вказав на густі ліщинові зарості, — поставимо тачанку, і на горбочку, по цей бік путівця. Вшкваримо з обох боків кинджальним вогнем — не встигнуть оговтатися, як скосимо.

Чміль виміряв кроками відстань від ліщини до дороги.

— Одразу накриємо, — згодився, — важливо тільки вичекати, коли весь ескадрон сюди втягнеться. Тоді й вріжемо!

Іван Іванович осудливо похитав головою:

— Думати треба…Командир де їде? Попереду… Поки весь ескадрон чекатимеш, той Варивода де буде? Он там, під лісом, й поки ти червону босоту коситимеш, він у гущавину чкурне. Бо коня має доброго…

— Слушно, — погодився отаман. — Головне — комполку покласти, три чорти йому в горлянку! Решта поверне до Іванополя, ось тоді ти з засади й вискочиш — розвернеш тачанку і вдариш у спину…

— Врахуйте, — зауважив Іван Іванович, — я їх сам приведу й попереду їхатиму. То щоб глупа куля не зачепила.

— Дурних куль літатиме багато! — голосно зареготав Чміль. — За всіма не вгледиш.

— Повинен угледіти, — обірвав його Длугопольський. — Якщо з добродієм Тимченком щось трапиться, головою відповіси!

— Так жартома ж я… — почав виправдовуватися Микита, заховавши очі. Зовсім не жартував: хіба шкода старого пройду, який не може простити йому десять паршивих червінців? Зовсім не шкода, навпаки, якщо куля й зачепить старого — не біда, завжди можна викрутитися, “максим” — не наган, він сипле, як дробовик шротом…

Видно, Іван Іванович вгадав потаємні Чмелеві думки, бо вирішив:

— Я коло того дуба, — вказав на дерево сажнів за двісті до галявини, — зійду, наче до вітру. Ви це здалеку побачите. За дубом і пересиджу, поки ви червоних постріляєте.

— Сидіть, — презирливо скривив губи Длугопольський, однак Іван Іванович зовсім не образився на нього. Хай отаман вважає його боягузом, хай думає все, що завгодно, а під кулі тільки дурні лізуть.