Мальцев схвально поплескав Тимошу по плечу. А черво пий командир підійшов ближче і зупинився на алеї. Заклав великий палець лівої руки за широкий командирський нас, у правиці тримав букетик квітів — стояв, роззирався, і вигляд у нього був розгублений, наче заблукав на кладовищі й не знає, де могила, на яку має покласти квіти…

Як завжди, Сергій Павлович Єдиневський з’явився на роботу за п’ять хвилин до призначеного часу — чисто виголений, у випрасуваній гімнастерці під рипучими ременями, в блискучих хромових чоботах. Зайняв місце за столом у невеличкій кімнатці поруч кабінету начальника першого відділу штабу військового округу, розібрав папери, поклав їх до шкіряної теки: для доповіді Вячеславу Гавриловичу, своєму безпосередньому начальникові. Той знайомився з кореспонденцією, накладав резолюції, і тоді Сергій Павлович реєстрував папери в журналі з позначкою, хто й що мас зробити.

Один папірець, щоправда, Сергій Павлович не поклав до шкіряної теки, а засунув під картонні папки з різними документами. Якщо хтось поцікавиться цим документом, завжди можна послатися на поспішливість чи навіть неуважність — папір випадково загубився серед інших. А документ справді був цікавий: цілком секретна доповідна начальника Новоград-Волинського гарнізону про дислокацію військових частин у прикордонній смузі.

Сергій Павлович прикинув: зовсім не доповідати начальству про цей документ не можна, а от потримати до кіпця дня і за цей час зняти з нього копію дуже просто.

Одержавши від начальства вказівки, Сергій Павлович дістав доповідну з Новоград-Волинська, папівприкрив її газетою і почав швидко переписувати, сторожко прислухаючись до звуків у сусідньому кабінеті: варто було рипнути дверям, як він би легким рухом руки засунув документ під газету.

Однак обійшлося без пригод, і Сергій Павлович з полегшенням поклав доповідну назад до шухляди — на вечірню доповідь начальству.

За десять хвилин до обіду Сергій Павлович, обсмикнувши гімнастерку, тихо і ввічливо постукав у двері кабінету. Виструнчився і так стояв, поки начальник відділу підвів на нього очі. Запитав:

— Прошу вибачити, Вячеславе Гавриловичу, я вам не знадоблюсь протягом сорока п’яти хвилин по обіді? Хвора мати й треба привезти лікаря.

Начальник похмуро зсунув брови. “У-у, службіст поганий, — з ненавистю подумав Єдиневський, — пацюк військовий…” Із задоволенням уявив, як колись вижене цього сухого й педантичного воєнспеца, як їх тепер називають, з кабінету, копнувши носком чобота у зад. І варто: чого ви, Вячеславе Гавриловичу Шушунов, колишній генерал-майор, перекинулися до червоних і вірно їм служите? А те, що Вячеслав Гаврилович служить вірно, Єдиневський знав достеменно: кому-кому, а йому відомо, які рішення приймає Шушунов і як сприяє зміцненню боєздатності Червоної Армії.