“Отак завжди: замість подяки мало не лайка, — відзначив Єдиневський. — Точно розстріляємо, цікаво, як поводитиметься у самих кальсонах під дулами? Певно, коліна труситимуться…”

— Можете ввечері не затримуватися, — дозволив Шушунов. — Однак прошу вас надалі не обтяжувати мене такими проханнями.

“Вигадаємо щось інше, — вирішив Сергій Павлович. — Лекцію в інженерній школі чи нараду молодих командирів…” Волів ходити на Байкове саме в робочий час, коли на кладовищі менше народу.

Біля входу на цвинтар Сергій Павлович купив кілька польових квіток і попрямував центральною алеєю, іноді зупиняючись біля найпишніших пам’ятників і розглядаючи їх — насправді ж дивився, чи, бува, не йде хтось за ним слідом. Знав — зайва підозріливість, та нічого не міг вдіяти: зрештою, заспокоював сам себе, недарма кажуть, що береженого й сам бог береже…

Побачивши нарешті білокрилого янгола, що увінчував склеп генерала Горлова, Єдиневський, спершись на якусь чавунну огорожу, затримався востаннє. У цьому віддаленому куточку кладовища в цей час було порожньо, лише весело цвірінькали горобці та якась бабуся в чорному прошкувала алеєю кроків за сто.

І Єдиневський рішуче повернув до склепу.

Червоний командир з букетиком квітів петляв серед могил, а Мальцев тримав Осьмушка за лікоть, мов стримував його від нерозважливого вчинку.

— Він… — видихнув Тимоша.

— Ш-ша… — люто засичав Мальцев, бо командир вже зупинився навпроти склепу.

Він нахилив голову, наче виконував дуже сумну місію, й справді поклав квіти на мармур. Потім злодійкувато озирнувся, дістав з кишені конверт, присунувся до решітки склепу, відхилив мармурову плиту й поміняв конверти. Усе не вчинив блискавично — Мальцев ще стискав Осьмушків лікоть, а командир уже задкував од склепу. Раптом повернувся, схопив щойно покладений букетик і вже тоді попрямував до алеї з високо піднятою головою, як людина, що нарешті виконала свій обов’язок.

Мальцев, пригнувшись, югнув у канаву, що вела в обхід алеї. У них з Осьмушком усе було обговорене й вирішене: Тиміш мав піти слідом за шпигуном, а Мальцев, випередивши його канавою, зустріти перед поворотом на головну алею.

Василь продерся крізь кущі, обігнув великий склеп і побіг поміж могилами. Мав проминути рожеву гранітну колону, увінчану хрестом, проте її чомусь не було, отже, він трохи збочив, та все одно алея, якою прошкує шпигун, ліворуч, і не вискочити на неї просто не можна. Ось і вона: Мальцев визирнув з-за склепу й побачив військового з червоними “разговорами” кроків за п’ятдесят. Іде непоспішливо, тримаючи в правиці букетик. Те, що шпигун зайняв руку квітами, потішило Мальцева: якщо вирішить учинити збройний опір, має викинути квіти, а це зайва секунда, котра може стати вирішальною для них з Осьмушком.