Не завдавши собі клопоту вдягти капці і накинувши на себе лише піжаму, Джеймс Ворд проломився крізь ретельно замкнені Лі Сінем двері і, злетівши сходами, вихопився у темряву ночі. Коли ж його босі ступні торкнулися гравію на під'їзній алеї, він різко зупинився, простяг руку під східці і витяг звідти замашний кийок — свого надійного товариша під час численних — і безумних — нічних пригод серед пагорбів. Несамовитий ґвалт, що його зчинили собаки, наближався, і містер Ворд, войовничо вимахуючи кийком, кинувся йому назустріч.

Челядь та гості повискакували з ліжок і скупчилися на просторій веранді. Хтось увімкнув електричне освітлення, але ніхто нічого не бачив, окрім переляканих облич одне одного. За яскраво освітленою алеєю дерева утворювали стіну непроникної темряви. Але десь у тій темряві точилася запекла боротьба. Чулися пекельні зойки тварин, несамовите гарчання та харчання, звуки ударів та хрускіт кущів під вагою важких тіл.

Хвиля битви перекотилася з темряви прямо на алею під спостерігачами. І тут вони, нарешті, побачили, що відбувається. Місіс Герсдейл скрикнула і, зомліваючи, вхопилася за свого сина. Ліліан раз по раз так сильно стискала перила, що на кінчиках її пальців ще багато днів залишалися криваві набряки. Охоплена страхом, вона очей не могла відвести від рудоволосого шаленоокого велетня, у якому вона впізнала чоловіка, за якого збиралася вийти заміж. Він вимахував здоровенним кийком, зі спокійною люттю воюючи з волохатою потворою, більшою за будь-якого баченого нею ведмедя. Змахнувши лапою, гризлі зірвав з Джеймса Ворда халат і роздряпав до крові йому шкіру.

Найбільше Ліліан Гірсдейл боялася за свого судженого, але частково цей страх був спричинений самим його зовнішнім виглядом. Їй і наснитися не могло, що під накрохмаленою сорочкою та нічим не примітним вбранням її нареченого криється такий жахливий і прекрасний дикун. Досі вона й поняття не мала, як б'ються чоловіки. То була явно не сучасна битва. І не сучасного чоловіка бачила вона перед собою, хоча вона про це й не здогадувалася. Бо перед нею був не містер Джеймс Дж. Ворд, бізнесмен із Сан-Франциско, а хтось невідомий та безіменний, жорстоке й грубе дикунське створіння, котре якимось незбагненним чином ожило через кілька тисяч літ.

Гончаки, ні на секунду не вгаваючи, крутилися довкола місця битви, час від часу кидаючись на ведмедя і відволікаючи його. Коли ведмідь обертався, щоб відбити їхню флангову атаку, чоловік робив випад і огрівав його кийком. Після кожного такого удару розлючений ведмідь кидався вперед, а чоловік відстрибував назад, намагаючись не перечепитися об собак, а потім кружляв, забігаючи то з одного боку, то з другого. Тоді собаки, користуючись нагодою, знову наскакували на ведмедя і відволікали на себе його лють.