Коли йому було дев'ять, він утік до пагорбів, де дав волю своїм інстинктам і полював уночі. Через сім тижнів його спіймали і привели додому. Усі дивувалися — як же це він примудрився вижити в таких умовах і навіть не змарніти? Ніхто не знав, а він нікому й не казав, як він полював на кроликів, перепелів, як він їх ловив і пожирав, не розказував про селянські курники, які він спустошував, і про ті лігвища, які влаштовував із сухого листя в печері, де він спав у полудень протягом цілих семи тижнів.

У коледжі він був знаний своєю сонливістю і нетямущістю на ранкових лекціях та геніальною кмітливістю під час вечірніх занять. Завдяки додатковому читанню й переписуванню зошитів своїх товаришів він примудрявся сяк-так перебувати на ранкових лекціях, зате вечірні навчальні пари перетворювалися на його справжній тріумф. У футболі він був неперевершеним гравцем, що своєю затятістю наганяв страх, у всіх видах легкої атлетики він теж демонстрував захмарні результати. Можна було завжди без сумніву покластися на його перемогу. Одна тільки помічалася за ним вада: спонтанні вибухи якоїсь варварської несамовитої люті. Його товариші-студенти боялися боксувати з ним, а під час борецьких змагань він відзначився тим, що вкусив суперника за плече.

Після коледжу його батько, впавши у розпач, послав працювати сина ковбоєм на одне ранчо в штаті Вайомінг. Через три місяці безстрашні ковбої вирішили, що з них досить, і надіслали батькові телеграму, щоб він забрав від них свого дикого неконтрольованого сина. А коли батько приїхав забирати його, то ковбої зізналися, що краще вони водитимуть дружбу з людожерами, що виють, буркотливими сновидами, ведмедями гризлі, прудкими горилами й лютими тиграми, аніж з оцим славним вихованцем коледжу — молодиком, який носить волосся з проділом посередині.

Був один виняток у тій білій плямі, яку являли собою його спогади про тисячолітнє минуле. І цим винятком була мова. Якимось дивним атавістичним чином значна частина тієї прамови збереглася в його генетичній пам'яті. У хвилини щастя, піднесення, а також під час бійки чи змагання він мав схильність вибухати варварськими піснями та ритмічними речитативами. Саме завдяки цьому дивному лінгвістичному атавізм у він визначив у часі та просторі те своє заблукале «я», тілесний власник якого помер так давно, що навіть кістки його зотліли. Одного разу він навмисне проспівав кілька пісень і ритмічних завивань у присутності професора Вертца — знаного ентузіаста-філолога, який викладав давньосаксонську мову. Прослухавши перший ритмічний речитатив, професор здивувався, а потім насторожився і поцікавився, що за дикий мовний гібрид чи якийсь діалект німецької він чув. Коли ж його увазі запропонували другий ритмічний пасаж, професор прийшов у дикий захват. Свій виступ Джеймс Ворд завершив піснею, яка нестримно рвалася в нього з вуст щоразу, коли йому доводилося битися чи змагатися. І тоді професор Вертц сказав: це — не спотворена німецька, а давньогерманська мова, а може, навіть давньотевтонська[45]. Причому ще з часів, які значно передують тим, про які існують задокументовані науковцями свідчення. Ця мова була такою давньою, що навіть професор нічого про неї не знав; однак вона повнилася словоформами, які віддалено нагадували відомі йому лінгвістичні конструкції, і його натренована інтуїція вченого однозначно вказувала на справжність і реальність цієї мови. Професор поцікавився джерелом цих пісень і попросив дати йому на певний час ту безцінну книгу, з якої вони були взяті. А ще він наполегливо хотів дізнатися, чому це молодий містер Ворд так довго прикидався цілковитим профаном у німецькій мові. Але Ворд не міг нічого ані пояснити, ані книжку дати. У результаті професор Вертц, після кількатижневих умовлянь і благань, почав недолюблювати молодика, бо визнав його за брехуна. Він також класифікував його як людину незбагненної і жахливої черствості та егоїзму. Як це так — не дати йому хоч краєчком ока поглянути на цей безцінний уламок минувшини, що був давнішим за всі ті старожитності, про які будь-який філолог міг тільки мріяти!