— Що ти тут робиш цілий день? — спитала, підходячи, жінка.

— Розмовляю, мамо, — відповіла дівчинка. — Мені було дуже цікаво.

Рос Шенклін з трудом підвівся і став, знічено й обережно поглядаючи на жінку. Дівчинка взяла матір за руку й поглянула на нього — щиро і приязно, з усвідомленням його людяності, яка самому йому була в диковинку. У його голові промайнула думка: ця жінка теж не боїться. Не було в ній і натяку на сором'язливість та зніженість, які він звик бачити в очах у інших жінок. І як ніколи гостро відчув він непрезентабельність своєї зовнішності — сонні очі, кошлата борода і брудне лахміття.

— Добридень, — природно і приязно привітала його жінка.

— Добридень, пані, — відповів Рос Шенклін, з неприємністю усвідомлюючи хрипкість та грубість свого голосу.

— А вам теж було цікаво? — посміхнулася вона.

— Так, пані. Дійсно цікаво. Я розповідав вашій донечці про коней.

— Він колись був ковбоєм, мамо! — захоплено вигукнула мала.

Жінка вдячно усміхнулася йому і поглянула на дитинча. Раптом Роса Шенкліна вразила думка про те, що завдати цим двом хоч якоїсь найменшої шкоди було б жахливим злочином. І у нього виникло бажання: якби зараз трапилася якась страшна біда, то він відважно б кинувся на їх захист і бився б до скону.

— Треба йти, моя маленька, — сказала мати. — Вже пізно. — Вона поглянула, вагаючись, на Роса Шенкліна. — Може, вам дати чогось поїсти?

— Та ні, пані, дякую, не треба. Я… я не голодний.

— Тоді попрощайся, Джоан, — порадила жінка дитинчаті.

— До побачення. — Дівчинка простягнула руку, і в її очах спалахнув пустотливий вогник. — До побачення, пане Чоловік зі злого порочного світу.

Дотик її руки став для нього вінцем усієї несподіваної пригоди.

— До побачення, маленька чарівнице, — промимрив він. — Мені теж пора чвалати.

Але він нікуди не почвалав. А стояв, уставившись услід своєму видінню, яке пройшло крізь хвіртку і зникло. Раптом день став якимось порожнім і сумним. Рос Шенклін нерішуче оглядівся, потім переліз через паркан, перейшов через місток і потупцював по дорозі. Він був як уві сні й не помічав, куди ведуть його ноги. Інколи він спотикався, потрапивши у вкриту пилюкою непомітну вибоїну.

Проплентавшись милю, Рос Шенклін вийшов на перехрестя й озирнувся. Перед ним стояв ганделик. Він зупинився, уставився на нього й облизав губи. Потім запустив руку в кишеню і намацав у ній єдиний десятицентовик. «О Господи! — промимрив він. — Господи!» І поволі, пересилюючи ноги, що тягнули назад, до ганделика, подався далі по дорозі.

Невдовзі волоцюга опинився перед великою фермою. Він збагнув, що та ферма має бути великою, бо великими були будинок та кількість і розміри господарчих споруд. На ґанку, у сорочці та з сигарою в руках, стояв фермер — уже немолодий чоловік з гострим поглядом розумних очей.