Отож того вечора я нарешті спитав її про головне:
— Лілі, — заговорив я. — Чи згодна ти вийти заміж за таку нікчемну людину, як я?
— Я згодилася ще багато років тому, Томасе, — відповіла вона дуже тихо і зашарілася, як дівчина. — Відтоді я не змінилася. Довгі роки я вважала тебе своїм чоловіком, тільки я гадала, що ти помер.
— Це більше, ніж я заслуговую, — сказав я. — Але якщо ти згодна, — то коли ми одружимося?
— Коли схочеш, Томасе, — промовила Лілі, подаючи мені руку. За тиждень по тому ми обвінчалися.
Отже, розповідь моя закінчена. У мене була бурхлива і сумна юність, я рано змужнів, зате щастя зігріло мої зрілі роки і старість. Тут, у благословенній долині Уейвні, його затьмарювали лише гіркі спогади та туга за померлими, що її ніщо не в змозі притупити. З кожним роком я все глибше осягав радощі справжньої любові, бо рідко кому дістається така дружина, як моя. Здавалося, що страждання і туга юності тільки зміцнили її благородну душу, гідну ангела. Лише одного разу, коли нас спостигло тяжке горе — смерть нашого немовляти, — Лілі, як я уже згадував, виказала, що вона всього лише жінка. Але, видно, нам судилося померти бездітними. Ми змирилися, і більше між нами не лягло жодної тіні. Рука об руку спускалися ми схилом життя, поки моя дружина не полишила мене. Увечері під Різдво вона лягла спати поряд зі мною і вранці не прокинулася.
Я потерпав від утрати, але це горе не могло вже зрівнятися з болем юнацьких років, бо роки і досвід його притупляють. До. того ж я знав, що ми розлучаємося ненадовго. Скоро я піду слідом за Лілі, і це мене не лякає. Як усі, хто прожив чимало і очистився від гріхів, я не боюся тепер смерті. Охоче і радо я перейду останню межу, бо вірю, що за нею нас підтримає та ж сама правиця, яка врятувала мене від жертовного каменя і провела неушкодженим крізь усі небезпеки бурхливого життя.
І нині я, Томас Вінґфілд, підношу хвалу Господові, який беріг мене разом з усіма, кого я любив і люблю. Тож хай славиться ім’я його нині і повік віків! Амінь!
ЗМІСТ
ЗМІСТ