— Я знаю, продовжуйте!

— Він попрохав мене, коли я повернуся до Європи, знайти його наречену, якщо вона жива, і передати їй його останнє прохання.

— Яке прохання? — прошепотіла Лілі.

— Він просив сказати, що на сконі життя любив її так само сильно, як і в юності, і що він благає простити його за те, що він порушив клятву, яку обоє вони дали під старим буком.

— Сер! — закричала Лілі. — Що ви про це знаєте?

— Тільки те, що мені розповів мій друг, сеньйоро. Мій друг порушив свою клятву за дуже незвичайних обставин, — продовжував я. І ще він просив запитати, чи прощає вона і чи любить його, як і раніше, бо він любив її до самої смерті.

— А який сенс мертвому від мого прощення або зізнання? — запитала Лілі, придивляючись до мене ближче. — Хіба у мертвих є вуха, щоб чути, і очі, щоб бачити?

— Звідки я знаю, сеньйоро? Я тільки виконую доручення.

— А звідки я знаю, що ви справді виконуєте доручення? І взагалі, уся ця розповідь про індіанців і принцес дуже незвичайна. Вона скоріше скидається на ті дивовижні пригоди, які трапляються тільки в романах, а не в нашій буденній дійсності. Чим ви доведете справжність ваших слів? Є у вас такий доказ?

— Так, сеньйоро. Але тут надто темно, і ви не зможете його роздивитися.

— У такому разі ходімо зі мною, в будинку буде світліше. Вона обернулася до воріт і гукнула:

— Джоне! Джо-о-оне!

Їй відповів якийсь старий, і я упізнав голос одного зі слуг мого батька. Лілі щось сказала йому, а потім повела мене садовою доріжкою до парадного входу в будинок. Відчинивши двері своїм ключем, вона зробила мені знак пройти першим. За звичкою, не думаючи ні про що, я завернув до знайомої мені з дитинства вітальні, переступив, не зачепившись, через високий поріг і, діставшись у темряві до великого каміна, зупинився перед ним. Лілі уважно спостерігала за мною. Потім, роздмухавши вугілля, що іще жевріло в каміні, вона запалила маленьку свічку і поставила її на стіл біля вікна. Мені довелося зняти капелюха, але обличчя моє все ще залишалося в тіні.

— А зараз, сер, прошу вас показати ваш доказ.

Я зняв з пальця заповітного персня і подав Лілі. Вона сіла до столу, уважно роздивляючись його при свічці. І, поки вона сиділа так, я побачив, що вона й справді все ще дуже вродлива: час був милосердний до неї, хоча їй виповнилося вже тридцять вісім, і лише обличчя стало сумнішим. Я помітив також, що, хоча вона і прагнула не виказувати своїх почуттів, груди її почали дихати швидше, а рука затремтіла.

— Я вам вірю, — промовила вона нарешті. — Мені знайомий цей перстень, його носила ще моя мати. Багато років тому я дала його як запоруку любові одному хлопцеві. Я обіцяла стати його дружиною. Тепер я не сумніваюся, сер, в тому, що ви мені розповіли. Дякую вам за люб’язність — вам довелося для цього здолати чималий шлях. Так, сумна історія, дуже сумна! Але, прошу мені вибачити, я не можу вас залишити у цьому будинку, — я живу тут сама. Поблизу немає готелів, тому вас відведуть до мого брата, це недалеко. Окрім того, там ви побачите сестру свого покійного товариша, Мері Бозард, яка, безсумнівно, схоче почути розповідь про його дивні пригоди з ваших вуст. Я схилив голову і сказав: