— Мері! — заговорив я нарешті, — Мері, сестро, ти упізнаєш мене?

Голосно зойкнувши, вона кинулася мені в обійми і розридалася, як зробила б на її місці кожна жінка. А Уїлфред Бозард тим часом тримав мене за руку і чортихався від надміру почуттів. Тільки діти стояли, спідлоба дивлячись на мене і нічого не розуміючи. Я пригорнув до себе дівчинку. Зараз вона була дуже схожа на ту Мері, яку я знав колись. Я поцілував маленьку Джоан і сказав, що я її дядько, про якого їй, напевно, говорили, буцімто він помер давно. А потім ми всілися за стіл. Дивною здалася мені ця вечеря — усе було так незвично! А коли вона завершилася, я розпитав, як вони усі жили тут.

Мені розповіли, що увесь спадок, заповіданий мені моїм старим другом Фонсекою, прибув, як належить і неабияк примножився завдяки турботам Лілі. Вона майже нічого не витрачала на себе, вважаючи, що ці гроші їй віддані на збереження і не є її власністю. Коли чутки про мою загибель начебто підтвердилися, Мері успадкувала свою частку і придбала сусідні землі, а також ліс і маєток. Я сказав, що дарую їй ці землі, бо і без них у мене всякого добра більше ніж достатньо. Ці слова особливо розчулили її чоловіка. Бо хіба легко розлучатися з тим, що упродовж багатьох років звик вважати своєю власністю!

Потім мені розповіли про те, як помер мій батько; про те, як неждане багатство врятувало Лілі від заміжжя з моїм братом Джефрі; про те, як після цього мій братик пустився берега і помер, заледве доживши тридцяти. А сама Лілі, розплатившись із боргами мого брата, перебралася до нашого старого будинку. Тут вона і жила усі ці роки, жила самотньо і сумно. Як вона сама мені зізналася, якби не маєток і не землі, що залишилися під її опікою, вона б пішла в монастир і прожила б там решту днів, щоб не скніти “овдовілою нареченою”. Виходити заміж за когось іншого вона не збиралася, хоча багато гідних людей добивалися її руки.

Про те, що у нас було з Отомі, я повідав тільки Лілі, і з нею я був відвертий, бо відчував: якщо я щось утаю від неї зараз, то між нами вже ніколи не буде повного довір’я. Я не став від неї приховувати ні своїх сумнівів і вагань, ні того, що я полюбив Отомі, чия краса і ніжність уразили мене при першій зустрічі в палаці Монтесуми, ні того, що сталося між нами на жертовному камені.

Коли я завершив розповідь, Лілі подякувала мені за чесність.

Вона дивилася на мене своїми чистими і ясними, справді ангельськими очима. Сльози блищали в них, коли я повідав їй про найтяжче горе, про смерть мого первістка та інших синів. Лише кілька років по тому, коли Лілі втратила надію мати своїх дітей, вона стала мене ревнувати до моїх мертвих синів.