— Ні, я від Шрагіна, — відповіла Юля.

Ліля ступила крок назад. У цей час до прихожої зайшла Емма Густавівна.

— Що тут таке? Хто це? — роздратовано спитала стара.

— Вона прийшла від Ігоря Миколайовича, — тихо промовила Ліля.

— Йому треба допомогти, — сказала Юля. — Передачу в тюрму понести.

— Чому це ми повинні йому допомагати? Хто він нам? Що він нам приніс, окрім біди? — закричала Емма Густавівна, не звертаючи уваги на заперечливі знаки дочки.

— Він же в тюрмі сидить, — докірливо сказала їй Юля. — Голодують там люди.

— Ви що хочете? Щоб і нас туди запроторили? — кричала далі старуха. — Ідіть собі геть звідси! З мене досить горя без вас! — Емма Густавівна розчинила двері на вулицю. — Ідіть геть! Чуєте? Ідіть геть! Інакше я покличу поліцію!

— Ну й люди ж ви! — з ненавистю сказала Юля і вибігла з квартири.

Емма Густавівна і Ліля повернулися до перерваного сніданку, але їжа не лізла їм у горло, і вони довго сиділи мовчки, не дивлячись одна на одну.

— Я понесу йому передачу, — тихо мовила Ліля.

— Нізащо! — заверещала Емма Густавівна. — Ти з глузду з’їхала! Таке зробити, коли все вирішено про твою подорож до Німеччини! Ти подумай тільки! Може, нарешті, увірватися терпець і в доктора Лангмана.

— Я понесу, — повторила Ліля.

Емма Густавівна раптом рішуче сказала:

— Гаразд, твоє життя попереду, а моє закінчене. Я понесу сама.

І справді, на другий день Емма Густавівна прийшла в тюрму. Вона стояла в черзі до віконечка тюремника з таким виглядом, що ніхто не наважувався з нею заговорити. Сама вона боялася доторкнутися до цих людей, наче вони були прокажені.

Тюремник прийняв од неї згорток, перевірив усе, що там було, і запитав:

— Записка є?

— Нема й не буде, — з почуттям власної гідності відповіла Емма Густавівна.

Тюремник глянув на неї здивовано.