Вони лягли спати на одному ліжку і довго ще шепталися, погасивши світло. А рано-вранці, коли місто ще спало, вони разом пішли до тюрми…

Був тихий весняний ранок. Після холодної ночі черепичні дахи тьмяно сріблив іній, з лиману віяло застояною вологістю, і чим ближче Зіна і Юля підходили до тюрми, тим дужче їх проймала ця холодна вологість.

Коло тюрми біля віконечка, де приймали передачі, вже стояло кілька жінок. Юля й Зіна теж стали в чергу. Всі мовчали. Про що говорити цим жінкам? Усе в них однакове — горе й надії. Навіть їхні сірі, тривожні обличчя були схожі одне на одне…

Рівно о восьмій годині відчинилося віконечко, і черговий комендант тюрми почав приймати передачі. Він мовчки брав клуночки і, почувши прізвище арештованого, звіряв за списком. Жінки теж мовчки ставали осторонь і ждали — може, буде відповідь. От відійшла од віконечка Зіна. Тепер черга Юлі.

— Шрагін? — комендант втупився очима в неї. — Ви родичка?

— Знайома, — відповіла Юля.

— Отже, Шрагіну?

— А що, не можна?

— Чому не можна? Можна… — комендант відклав убік клуночок і тихо сказав: — Ви його можете навіть побачити… он там, на березі, працює…

— Спасибі…

«Значить, їм навіщось потрібно, щоб із Шрагіним хтось зустрівся», — подумала Юля, відходячи од віконця. Ні до чого доброго це привести не могло, але Юля вважала, що не має права відмовитись од можливості побачити Шрагіна. Вона підійшла до Зіни:

— Жди мене тут і дивись, чи не піде за мною яка-небудь сволота.

Підійшовши до берегового схилу, Юля зразу побачила невелику групу арештованих, які засипали землею вимоїну. Єдиний конвоїр сидів віддалік. Коли Юля почала спускатися береговим схилом, то помітила і другого конвоїра. Той тупцяв біля самісінької води і дивився на білу зграйку чайок, що гойдалися на хвилях. Обидва конвоїри наче й не звертали на Юлю ніякої уваги, хоч бачили її. Вона пройшла зовсім близько повз арештованих, і серце її сильно закалатало — вона побачила Шрагіна. Він стояв, спершись ліктем на лопату, серед інших арештованих, які теж припинили роботу і з цікавістю дивилися на дівчину, що підходила до них. В цю мить Шрагін пізнав Юлю, усміхнувся і трохи підняв руку. Ще не знаючи, що вона робитиме далі, Юля підійшла до конвойного.

— Що скажеш, красуне? — запитав він її по-німецькому і цілком миролюбно.

— Можна мені побалакати з одним арештованим? — усміхаючись спитала Юля.

— З яким? — підморгнув їй солдат.

— Он з тим, у шкіряному пальті…

— О! Ти, я бачу, розумієшся на мужчинах, — засміявся солдат. — Чоловік?

— Знайомий…

Солдат, пильно розглядаючи Юлю, сказав: