— Ну йди, побалакай, тільки без дурниць…

Юля підійшла до арештованих і покликала Шрагіна. Він запитливо глянув на конвойного, але той демонстративно одвернувся.

— Здрастуйте, — майже весело сказав Шрагін, швидко підходячи до Юлі.

— Ой, лишенько, що вони з вами зробили! — прошепотіла Юля жалісливо, суто по-жіночому, вдивляючись у жовте опухле обличчя Шрагіна. — Здрастуйте, Ігоре Миколайовичу.

— Нічого особливого, — сухо відізвався Шрагін і спитав: — Самі придумали навідати?

— Сама. Із Зіною ми тут.

— Більше ніхто не знає?

— Ніхто.

— Дуже добре. Але зважте: тепер вони за вами стежитимуть.

Юля кивнула:

— Я сама так подумала.

— І все-таки постарайтеся як-небудь передати нам сюди зброю. Спробуємо тікати, все одно нас звідси живими не випустять…

— Спробуємо, Ігоре Миколайовичу. Зброя буде, а от передати як?

— Поки ми тут, це ще можна. А тепер ідіть і пам’ятайте: за вами неодмінно стежитимуть…

Юля піднялася на береговий схил і пішла до Зіни, яка стояла біля огорожі проти тюремних воріт. Дуже довго вони йшли мовчки.

— Бачила що-небудь? — запитала Юля, коли відійшли далеко од тюрми.

— Як тільки ти на схил спустилась, один побіг за тобою, але праворуч, де дрова складені.

— Гади… Мабуть, і зараз за нами йдуть. Упусти-но хусточку.

Зіна, обернувшись назад, підняла хусточку і сказала, наздогнавши Юлю:

— Іде. З того боку вулиці.