Можна було подумати, що в ці дні Релінк, зайнятий важливішими справами, забув про Шрагіна. Та це було не так. Він весь час пам’ятав про нього. Останні дані спостереження свідчили, що Шрагін і його спільники явно до чогось готуються, найімовірніше до втечі. Але з волі ніхто, крім тих двох дівок, з ними не мав зв’язку, а в серйозність допомоги з їхнього боку Релінк не вірив. Та головне, він знав, що люди Бульдога не дрімали. На всяк випадок, у черговій телефонній розмові з Берліном Релінк нагадав Олендорфу, що справа Шрагіна надмірно затягнулась і спитав, як розглядати її тепер у світлі наказу дванадцять — дванадцять. У відповідь почув телеграфну фразу: «Вирішуйте на місці». З цієї хвилини Релінк уже точно знав, як він завершить цю справу…

Спочатку втечу призначили на суботу. Все підготували і ретельно продумали. Шрагін, Димко, Назаров і Григоренко розподілили між собою обов’язки, та раптом захворів Димко. Тікати без нього Шрагін вважав неможливим, і вирішив почекати, сподіваючись, що Димко скоро видужає. Було схоже, що Сергій просто чимось отруївся. Крім усього іншого, не дуже то й покладалися на боєздатність Григоренка. Минуло два дні і стало відомо, що в Димка черевний тиф, його відвезли в тюремну лікарню.

Можна тільки припускати, скільки мучився Шрагін, поки вирішив тікати без Димка. Вірі визнав за потрібне попередньо поговорити про це з Зіною. Цього дня вона принесла в табір другий наган. Шрагін одійшов з нею в куток за бараком.

— Ми тікаємо без Сергія, — глухо сказав він.

— Я розумію… — тихо відізвалася Зіна. — Вчора в тюремній лікарні мені сказали… Сергій непритомний… Навряд чи витягне… — з її очей рясно покотилися сльози.

Шрагін обняв її за плечі.

— Повірте мені, Зіно, якби захворів я, а не Сергій, я не задумуючись, наказав би всім іншим тікати.

— Я розумію, Ігоре Миколайовичу… Я все розумію… — Вона подивилася на Шрагіна очима, повними сліз. — Бажаю вам щастя, Ігоре Миколайовичу. Як радітиме Сергій, якщо у вас все вийде добре!..

Шрагін потиснув маленьку руку Зіни і швидко пішов геть…

Увечері, передаючи наган Григоренку, він сказав:

— Кожний патрон — смерть ворога. Тільки так. Ясно?

— Будьте певні, — мовив Григоренко, ховаючи наган під сорочку…

Шрагін дивився на нього і в цю хвилину від щирого серця бажав йому бойового успіху в утечі. Скільки зусиль уже тут, у таборі, доклав Шрагін до того, щоб допомогти хлопцеві розібратися в усьому, що з ним трапилось, воскресити в ньому бажання продовжувати боротьбу! Чи зрозумів він, що йому надається єдина можливість у бою дістати право знову вважати себе солдатом Батьківщини?