Тарасові впала у вічі разюча подібність: надрайонний і татарин були схожі один на одного, — як близнюки — однаковий вік і зріст, однакові плоскі смугляві обличчя й карі вузькі очі. Тільки татарин був худий, брудний, одягнений у лахміття, і шкіра на обличчі в нього була, мабуть, темніша, ніж шкіра Вепра. Тарас не знав, що в жилах надрайонного тече якась частина монгольської крові й що його далекі предки по матері їли сиру конину, пили кумис, збирали ясир у цих краях, і на місці їх стійбища ще в сиву давнину виник хутір, який і понині називається Татари. Що ж до Вепра, то він добре знав легенди свого роду і навіть гордився ними. Він давно помітив свою схожість з татарином, і це, мабуть, розважало його.

— Мають що сказати? — голосно і з удаваним здивуванням запитав надрайонний, звертаючись до сотенного, а не до полонених, ніби йому необхідний був перекладач.

Могила, що стояв поруч, нагнувся до нього й поквапно зашепотів:

— Друже Вепр, не треба цього робити. Нащо їм давати можливість виступати з більшовицькою агітацією?

Надрайонний недбалим жестом відхилив від себе референта пропаганди. На його лиці стала ще більш помітною загадкова, самовдоволена посмішка. Немовби тільки він один наперед знав, що все відбудеться якнайкраще, бо в його присутності інакше бути не може.

Довбня швидко зорієнтувався.

— Чи маєте що сказати?! — крикнув він до військовополонених.

Напевне, лобатий і татарин не чекали такого запитання й не повірили своїм вухам. Вони мовчки й тривожно переглядалися. Баптист підвівся з колін і запитав, облизуючи порепані губи:

— Браття, чого це він?

Йому ніхто не відповів. Настала тиша.

— Не розуміють по-нашому, — сказав курінний, — москалі.

Худа жінка з чорними, викладеними на голові косами нервово засміялася й прикурила погаслу сигарету.

— Зараз я по-їхньому говорити буду. — Вепр передав повідок вівчарки курінному, ступив крок наперед і заклав руки за спину. — Слухайте, — промовив він з легкою бридливою гримасою, вимовляючи слова по-російському. — Я вам дозволю сказати все, що ви захочете. Ми, українці, просякнуті здоровим національним духом і не боїмося ніякої агітації, тим більше, більшовицької.

Могила шарпнув плечем, немов його вкололи, й часто закліпав очима: надрайояний кинув камінця в його город.

— А тому, — продовжував Вепр, — я вам дозволяю заявити перед смертю все, що ви думаєте. Маєте що сказати?

Знову настала тиша. Лобатий труснув головою.

— Маю!

— Ну, кажи… — Вепр картинно відставив ногу і, дивлячись на верхів’я дерев, приготувався слухати.

Лобатий пробіг очима по обличчях людей, які стояли в шеренгах.