Потім до хутора привели молодого чорнявого німецького солдата в новенькому обмундируванні і якогось парубка з тупою м’ясистою фізіономією. Твердили, що обидва вони були теж з совітів, один — власовець, а другий — оточенець-приймак. Цих посадили в льох до «військового спеца», а потім теж поодинці водили до штабної хати.

В штабній хаті засідала четвірка — маленький чепуристий Вепр, про якого говорили, що він «найголовніший», курінний Смерека, референт Могила і якась недавно прибула молода жінка, худенька, чорна, з гарячково палаючими очима, яка нещадно курила одну сигарету за одною. Новий сотенний Довбня до нарад начальства не був допущений, він ходив до штабної хати тільки за викликом.

Тарасові випало з двома іншими вояками нести обід «арештантам», і по тому, як були розподілені харчі, він зрозумів, що чутки про розправу, яка готується, мають під собою підставу: в льох, у якому сидів Сидоренко, було наказано віднести миску м’яса, буханець хліба, а полоненим — десяток варених картоплин у лушпинні.

Перед тим, як було подано команду виходити на плац для шикування, шеренгових сотні облетіло останнє повідомлення «солдатського радіо»: руських полонених чекає розстріл, Сидоренко, власовець і приблуда-оточенець погодилися стріляти в своїх недавніх товаришів по зброї. Ця звістка нікого не порадувала, а швидше налякала, серед, шеренгових відчувалася розгубленість, пригніченість.

На плацу Тарас звернув увагу на Топірця. Обличчя ройового змарніло за ці дні. Невже совість мучить падлюку? Навряд… Мабуть, прихворів трохи.

Довбня повів сотню до лісу.

— Раз-два, три-чотири! Заспівуй!..

Тарас зціпив зуби, йшов з учбовою рушницею на плечі. У всіх були дерев’яні рушниці, тільки чотові, які йшли попереду колони, були озброєні гвинтівками, а на грудях у Довбні теліпався автомат.

Вийшли з яру, біля якого чотири дні тому група Топірця наткнулась на баптиста, що співав псалми. Звичайно, це був збіг обставин, але в тому, що це місце було вибране заздалегідь, Тарас не сумнівався. Тут, де стикаються вирубки з незайманим лісом, була велика галявина, що заросла травою й полого спускалася до самого яру. На цій галявині Довбня зупинив сотню, подав команду: «Вільно, можна курити! З місця не сходити!»

Чекати довелося довго. Які тільки варіанти врятування радянських полонених, що потрапили до рук бандерівців, не перебрав у своїй голові Тарас за цей час! Все не підходило, все було нереальним. Єдине, за що він міг собі докоряти, було те, що не спробував уночі підмінити вартового біля льоху. З цього напевно нічого путнього не вийшло б, бо двері льоху замикалися на замок, ключа до якого у вартового не було, а поруч, біля другого льоху, стояв інший вартовий. Але ризикнути все ж треба було. Не додумався… Тепер пізно. Пропадуть хлопці, на його очах попрощаються з життям.